Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Ласкаво прошу, заходьте!

Вона стояла з поглядом, прикутим до мого причандалля, і силкувалася щось сказати, та мову їй геть відібрало.

Це було жорстоко — стояти голяка перед старенькою сусідкою. Але її реакція додала натхнення. Я майже радів.

— Заходьте, вип’ємо разом чогось!

— Я... я... Ні... пане... Я...

Вона заклякла, непорушна і бліда, як статуя, белькочучи щось беззмістовне, втупивши очі в моє багатство.

Їй знадобилося кілька хвилин, щоб нарешті хоч трохи оговтатись, вичавити із себе якісь вибачення та втекти.

Ніколи більше вона не скаржилася на шум.

Неділя, шоста ранку. Від глибоко сну мене розбудив мобільний. Нема нічого гіршого, ніж прокидатися посеред солодкого сну. Страшенна втома здолала мене — це була третя есемеска за ніч. Хай йому грець, я більше не можу. У мене не було сил підвестися. Я довго лежав, змушуючи себе тримати очі розплющеними, щоб не заснути. Оце жах...

Я доклав надлюдського зусилля, щоб підвестися з ліжка. Усе тіло було важким від сну. Я не міг більше палити о будь-якій годині дня і ночі. Це ж справжні тортури! Я роздратовано повернувся до тумби.

Я ненавидів ту червоно-білу пачку. Воно негарне. Воно смердить.

Простягнувши руку, я взяв пачку і витягнув сигарету. Мені не ставало сил підвестися й підійти до вікна. Тим гірше — буде смердіти. Я витер сигарету носовичком, щоб позбутися гидких залишків холодного тютюну.

Я намацав сірники. Маленька коробка, прикрашена зображенням Ейфелевої вежі. Перший сірник розламався навпіл у занімілих руках. Другий скрипнув — і маленький вогник зажеврів, розносячи характерний запах. Остання мить задоволення перед рутиною. Я підніс сірник до сигарети. Вогник торкнувся її кінчика. Я затягнувся. Край цигарки зажеврів, а рот і горлянку мені враз обдало димом — терпким і міцним. Надто міцним. Я чимдуж видихнув це гидке повітря. Бридке відчуття липкості в роті лишилося. Гидота.

Я ще раз затягнувся. Дим обпік трахею, обдав легені. Я закашляв — і сухий кашель ще підсилив бридкий присмак на язику... Хотілось плакати. Я більше не витримаю. Це неможливо. Цур його, це вже занадто для мене.

Змучений, я озирнувся в пошуках об’єкта провини. Ось він, мобільний телефон, зі злощасною есемескою від Дюбрея... Я знервовано схопив апарат і почав гортати отримані від нього повідомлення. Мені щипало очі — читати було боляче. Зрештою, я знайшов номер відправника. Кілька секунд я коливався, та потім натиснув на кнопку виклику. Серце калатало. Я підніс телефон до вуха й чекав. Тиша. Потім гудки. Два. Три. Він відповів.

— Вітаю.

Голос Дюбрея.

— Це Алан.

— Знаю.

— Я... я більше не можу. Припиніть весь час посилати мені повідомлення. Я... здаюсь.

Мовчання. Він не відповідав.

— Благаю вас. Дайте перепочити. Я не можу стільки палити, чуєте? Я бачити не можу ваші сигарети. Дозвольте мені припинити палити...

Знову мовчання. Він хоч розуміє, у якому я стані?

— Благаю вас...

Він нарешті вимовив дуже спокійно:

— Добре. Якщо ти сам цього хочеш, я дозволяю тобі кинути палити.

Я не встиг навіть подякувати, як він від’єднався.

У мене вирвався стогін полегшення — я був щасливий. Я зітхнув на повні груди. Повітря здавалося мені солодким і легким. І серце моє сповнилося радістю, коли я загасив останню в житті сигарету просто об журнальний столик.

Спочатку Дюбрей відмовлявся допомагати мені підготуватися до зустрічі з Марком Дункером.

— Я й гадки не маю, як працює твоя компанія, що я буду тобі радити? — відказав він.

Однак, поступившись моїм наполегливим проханням, усе ж таки дав кілька підказок.

— Що тут для тебе складного? — поцікавився він.

— Дункер — людина зла. Він завжди готовий покритикувати ні за що. Якщо його про щось запитують чи пак буквально пальцем тикають у недоліки — він сам переходить у наступ, аби уникнути відповіді...

— Зрозуміло... А як ви — ти і твої колеги — реагуєте на його закиди?

— Опираємося, доводимо, що це неправда і його напади несправедливі.

— Тобто намагаєтеся виправдовуватися?

— Звісно ж...

— Ну й дурні!

— Не зрозумів...

— Якщо хтось дорікає несправедливо, у жодному разі не можна виправдовуватися — так ви підтверджуєте його слова!

— Може, й так, але що ви пропонуєте натомість?

Він хитро на мене глянув.

— Піддати його тортурам.

— Дуже смішно.

— Я зовсім не жартую.

— Ви забуваєте одну дрібничку...

— Яку?

— Я не хочу втратити роботу.