Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Про що йдеться?

— Завдання просте, але це новий досвід для тебе. Щовечора ти витрачатимеш кілька хвилин, згадуючи день і записуючи три дії, які ти виконав протягом нього і якими ти пишаєшся.

— Я не певен, що щодня вчиняю бодай одне ге­ройство.

— Мова не про геройство. Це можуть бути зовсім дрібниці — не обов’язково в офісі. Можливо, ти витратив час і перевів незрячу людину через вулицю, хоча поспішав. Можливо, ти повідомив продавця, що він помилився на твою користь, даючи тобі решту. А комусь просто скажеш усі приємні слова, які вважаєш доречними щодо нього. Будь-що — аби йшлося про дещо, чим ти можеш пишатися. Зрештою, мова не тільки про вчинки. Тобі достатньо відчути задоволення від того, як ти зреагував, що ти відчув, пишатися, що ти лишився спокійним за ситуації, за якої зазвичай нервуєш.

— Зрозуміло...

Я був трохи розчарований. Я думав, що зараз він мені дасть завдання з більш чіткими наслідками — розумніше завдання...

— Проте... чи справді ви гадаєте, що це дасть мені розвинути впевненість у собі? Це ж настільки просто...

— О! Одразу видно, що ти — не чистий американець. Французьку природу не сховати. Для французів ідеї завжди мусять бути складними, інакше тебе запідозрять у тупості! Ось чому все в цій країні так складно. Тут усі обожнюють сушити мозок!

Через ці його слова я згадав, що в нього був акцент, походження якого я не міг збагнути.

— Насправді ж, — продовжував він, — не існує єдиного рецепту, щоб одразу ж стати впевненим у собі. Треба уявляти, що завдання, яке я дав тобі, — це велика снігова грудка. Я штовхаю її згори — а ти, якщо бігтимеш за нею достатньо довго, поки вона набиратиме розмірів, зможеш зрештою побачити лавину позитивних змін у своєму житті.

Я був переконаний щодо одного: впевненість у собі була моїм ключем до налагодження багатьох сфер; варто її розвинути — і життя моє стане пречудовим.

— Таке завдання, — казав він далі, — допоможе тобі свідомо оцінювати, що доброго ти зробив, чого досяг щодня. Потроху ти почнеш спрямовувати увагу на твої якості, цінності, на все те, що робить тебе хорошою людиною. Відчуття особистої цінності швидко закарбується тобі в голові — ти впевнишся у ньому, а відтак — жодна атака, критика, докір не зможуть тебе дестабілізувати: це просто тебе не чіпатиме. Ти станеш здатним навіть дозволити собі розкіш прощати та співчувати нападнику...

Співчувати Марку Дункеру мені геть не хотілося. До того, вочевидь, було ще надто далеко...

Дюбрей підвівся.

— Ходімо, я проведу тебе. Уже пізно.

Я попрощався з Катрін, яка дивилась на мене, як на піддослідне звірятко, і пішов за ним. Ми обійшли палац по садку. Вечоріло. Повітря сповнювалося таємничістю.

— Збудувати такий будинок і облаштувати такий парк коштувало, мабуть, багато зусиль. Не дивно, що ви на­ймаєте служок.

— Без них справді складно обходитись.

— Але я б не почувався вдома затишно з усім цим натовпом. Вони постійно тут живуть?

— Ні. Вони всі йдуть о десятій вечора. Уночі я тут сам.

Ми пройшли впритул до великого кедра, який пестив землю нижніми гілками, мов руками в широких голчастих рукавах, розпускаючи аромати смоли в повітрі.

Сталін лежав, не зводячи з мене очей, — авжеж, вичікував на зручну мить, щоб кинутися на мене. Я побачив, що позаду нього стояла не одна, а чотири буди.

— У вас що, чотири собаки?

— Ні, усі чотири буди — для одного Сталіна. Він щоночі обирає собі буду, у якій спатиме. Крім нього, ніхто не знає, де він спатиме, — така вже в нього параноя.

Іноді мені здавалося, що я зайшов до божевільні.

Я повернувся до Дюбрея. Від ліхтарів обличчя його здавалося блідим.

— Я б хотів знати одну річ, — порушив я тишу.

— Слухаю.

— Ви опікуєтеся мною, і я вдячний за це. Але я б хотів мати можливість почуватися... вільним. Коли ви звільните мене від мого обов’язку?

— Свободу треба заслужити!

— Скажіть, коли. Я хочу знати термін.

— Ти знатимеш, коли будеш готовий.

— Годі грати, як кіт із мишею. Я хочу знати зараз. Зрештою, ця справа мене стосується.

— Вона тебе не стосується — ти в ній береш участь.

— Ви знов граєте словами. Це одне й те саме: стосуватися і брати участь.

— Зовсім ні.

— Це ж треба! І яка різниця, по-вашому?

— Омлет із беконом.

— Що ви верзете?

— Усі це знають. Омлет із беконом: курки це стосується, але свиня бере участь.

Пане,

Пишу Вам, щоб повідомити про сильне незадоволення від тої вправи, яку ви організували кілька днів тому на очах у всіх відділів департаменту рекрутингу Вашої компанії. Я поважаю Вас, убачаючи Вашу високу посаду, проте слід сказати, що я відчуваю відтоді: я ненавиджу вас, уважаю вас бовдуром, бовдуром, бовдуром, ненавиджу вас, від вас блювати хочеться, ви гидка людина і лицемір, сволота, чорт вас забирай.