Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Це мені нагадало мою сутичку з пані Бланшар: що сильніше я волів припинити її докори та втручання в моє особисте життя, то завзятіше вона продовжувала. Востаннє, коли я розлютився й грюкнув дверима в неї перед носом, вона одразу відчинила їх знову, обсипаючи мене докорами ще більше, ніж будь-коли...

Я розповів про цю сцену Дюбрею. Він уважно вислухав. Потім очі його заблищали. Вочевидь, у нього з’явилась ідея, якою він пишався...

— Маєте рішення?

— Дивись, що ти робитимеш...

Він розказав мені про свою ідею.

Я слухав його і блід. Що далі він надавав роз’яснення, то далі він починав командувати так, ніби я мусив підкорятися. Можливо він відчував, що мою зневіру слід долати чіткими інструкціями. Те, що він вимагав зробити, було просто не-при-пус-тиме. Багато з його попередніх завдань мені не подобались, але я завжди поступався. Та цього разу це було геть неможливе. Я лиш уявляв собі те, що він просив, і вже відчував цілковиту поразку.

— Ні, годі, ви й самі знаєте, що я так не робитиму.

Я глянув на Катрін, чекаючи на підтримку. Вона була така ж розгублена, як і я.

— Ти ж знаєш — вибору в тебе немає.

— Ви не послуговуєтесь вашими ж принципами. Що більше я чиню опір — то більше ви граєте з позиції сили...

— Справді так.

— Ви щось не дуже переймаєтеся. Чини, як я кажу, а не так, як я роблю...

— У мене на те є причина.

— Яка ж?

— Влада, друже. Влада. Чого ж я маю перейматися?

Він промовив це задоволено, із посмішкою. Підніс до вуст келих білого вина, аромат якого стояв у повітрі. Я налив іще соку. Я шкодував, що розповів йому про свої проблеми із сусідкою, чим штовхнув його на злочин, і тепер дратувався через запропоноване рі­шення, яке він вимагав реалізувати. Усе це вже було на межі мазохізму...

Абсолютно непорушні гілки величного кедра немов затамували подих. М’яке вечірнє повітря огортало нас, а високі дерева захищали. Я перевів погляд на Катрін і враз застиг. Він лежав на її колінах. Вона тримала його однією рукою — а в другій був олівець. Зошит...

Вона, мабуть, перехопила мій погляд чи відчула його підсвідомо, тому що поклала й другу руку на нього, немов затуляючи.

Думка промайнула в моїй голові: чому б просто не попросити зазирнути в нього? Хтозна, що буде. А може, й погодяться... Може, я їм тут безкоштовні вистави граю.

Я намагався набрати максимально розслабленого вигляду.

— Я бачу, що на зошиті написане моє ім’я. Чи можна мені глянути? — сказав я Катрін, простягаючи руку в його напрямку. — Дуже цікаво.

Вона напружилась, нічого не відповідаючи, і подивилась на Дюбрея.

— Ні, звичайно ні! — відповів він безапеляційно.

Я наполягав. Або зараз, або ніколи. Не можна відступати.

— Те, що там написане, стосується мене — тому я мушу глянути, це нормально...

— Хіба режисер показує глядачам сценарій, коли знімає фільм?

— У цьому разі я не просто глядач. Ба більше — я головний актор!

— Теж правильно! Актор грає краще, коли йому розказують про сцену, яку він гратиме, останньої миті! Тоді все виходить більш невимушено.

— У моєму випадку за краще, коли актор підготовлений завчасно.

— Алане, сценарій твого життя не пишеться завчасно.

Ці слова зависли в повітрі. Катрін дивилася на підлогу.

Така туманна відповідь мені геть не подобалась. Що це означає? Ніхто не знає наперед своєї долі? Чи він, Ів Дюбрей, пише сценарій мого життя? Від самої думки — мороз поза спиною.

Мимоволі я повернув голову й поглянув на вікна палацу. Вікно кабінету на першому поверсі було відчинене. Різьблений карниз простягався вздовж усієї будівлі. Кам’яний водостік тягнувся рогом аж до землі. Отже, досить просто: ухопитися за карниз і заплигнути у вікно кабінету...

Я взяв іще канапку з лососем.

— Щодо влади й позиції сили. Я пережив гидку ситуацію в офісі...

Я розказав йому про нараду та про тестування, якому Марк Дункер піддав мене напередодні. Він уважно вислухав. Я усвідомлював ризики отримання чергового неприємного завдання, але був готовий на все, аби покарати кривдника. Я потребував креативності Дюбрея — у нього була така сама сила, як у Дункера, але він іще й геній.

— Хочу помсти.

— Але на кого ти розлючений зараз?

— Хіба не ясно?

— Кажи.

— А ви як гадаєте?

— Я запитую тебе.

— На Дункера, звісно!

Він повільно нахилився до мене, дивлячись глибоко в очі, наче гіпнотизуючи.

— Алане, на кого ти справді розлючений?

Я заметушився, як кролик у пастці. Він хоче відвернути мене від простої відповіді? Хоче завернути мою увагу всередину мене самого, піддати сумніву мої власні емоції? Хто ж об’єкт моєю люті, як не Дункер? Дюбрей продовжував непорушно дивитися на мене. Його очі були... як дзеркало для моєї душі; я побачив у них відповідь, яка враз стала очевидною.