Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Я поділився з Дюбреєм своїм планом та сумнівами.

— Дійсно, впевненість у собі набагато спрощує отримання того, чого ми хочемо від роботи...

Я ковтнув слину.

— Ви обіцяли мені попрацювати над цим.

Кілька секунд він мовчки дивився на мене. Потім узяв до рук склянку з водою. Склянка була напрочуд тонка та прозора — вода, здавалося, сяяла в ній. Він підняв склянку над купкою шафрану й почав повільно нахиляти її. Я уважно стежив за процесом.

— Ми всі народжуємося з однаковим потенціалом віри в себе, — сказав він. — А потім чуємо коментарі батьків, вихователів, учителів...

Крапля води впала на вершину купки й застигла на поверхні немов сильноглядне скло, збільшуючи кожну оранжеву часточку коштовної спеції. Здавалось, крапля коливалася й обирала свій шлях — аж потім вона покотилася донизу, прокладаючи собі стежку по спеції.

— Якщо ж раптом так прикро склалося, що всі вони йдуть лише в напрямі негативу — висловлюють критику, докоряють, звертають увагу на всі наші хиби, промахи і невдачі, — у нашу манеру мислення закарбовується відчуття неповноцінності й самокритики.

Дюбрей поволі нахилив склянку знову — наступна крапля впала на те саме місце. Вона й собі теж трохи поколивалася — і покотилася тією ж стежкою, що й попередня. Третя крапля покотилася вже швидше. За кілька секунд на купці вималювалася стежка — і краплі бігли по ній, дедалі глибше второвуючи.

— У довгостроковій перспективі це призводить до того, що найменша невдача завдає нам болю, другорядний промах змушує сумніватися в собі, найлегша критика вже дестабілізує й обеззброює нас. Мозок звикає реагувати негативно — усі нейронні зв’язки посилюються з кожним негативним досвідом.

Я усвідомлював, що мова йшла про мене. Усе, що він казав мені, відбивалося луною: то все про мене, про моє життя. Батько й вітчим покинули мене, для матері я ніколи не був достатньо хорошим. Та й тепер: я вже дорослий, а досі розраховуюся за те дитинство, якого не обирав. Батьків поряд уже не було, а я лишився страждати від наслідків того злощасного виховання. Я починав почуватися глибоко пригніченим. І раптом я усвідомив, що саме це пригнічення підсилює мою невпевненість у собі.

— Чи є спосіб вийти із цього пекельного кола? — спитав я.

— Немає визначеного способу. Вийти складно — доведеться докладати зусиль...

Він нахилив голову набік, зронив ще краплину на купку, але злегка дмухнув, спонукаючи краплю прокласти собі інший шлях додолу.

— Крім того, — вів далі він, — таких зусиль треба докладати тривалий час. Наш розум дуже звикає до одного типу мислення, навіть якщо таке мислення й несе страждання.

Він знову зронив краплю на вершечок — і та покотилася старою стежкою.

— Що треба робити? Ось що...

Він знов дмухнув, як минулого разу, — і нові краплі почали стікати новою доріжкою, прорізаючи її дедалі глибше, тепер уже в новому напрямку. Якоїсь миті він припинив дмухати, але краплі й надалі обирали вже новий шлях.

— …треба привчати мозок до нового. Досить часто змушувати продукувати думки з позитивними асоціаціями, відтворювати позитивні емоції, допоки нові нейронні зв’язки не сформуються, не закріпляться і, зрештою, не закарбуються. Для цього потрібен час.

Я продовжував дивитися на гарненьку оранжеву купку, тепер із двома чіткими, глибокими стежками.

— Не можна видалити погані звички розуму, — сказав він. — Але можна додати нові звички і зробити так, щоб вони стали непереборними. Ти сказав, що людину неможливо змінити. Але можна показати шлях — і спонукати людину піти тим шляхом.

Я замислився. Наскільки глибокою була стежка невпевненості в собі в моєму мозку? Чи зможу я колись пробити шлях упевненості, непохитності перед різноманітною критикою? Чи розвину в собі внутрішню силу, від якої вороги припинять атакувати, бо побачать, що я вже не найслабший серед усіх?

— Що ж ви пропонуєте робити, щоб подолати цю проблему?

Він поставив склянку і налив собі білого вина. Відтак він спокійно влаштувався в кріслі та ковтнув.

— Спочатку знай, що я дам тобі завдання, яке ти виконуватимеш щодня протягом... ста днів.

— Сто днів!

Не стільки мене налякало, що я так довго виконуватиму завдання, скільки перспектива бути під владою Дюбрея ще плюс усі ці сто днів...

— Саме так, сто днів. Я щойно пояснив тобі: нові звички не створюються за один день. Виконуватимеш мої завдання протягом тижня — не зміниш нічого. Геть нічого. Треба закарбувати навичку, повторюючи її достатньо довго, щоб ефект від неї закріпився.