Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Коли сутеніло, він малював карту і переносив Правік на папір. Робив це з приємністю, бо — дивно — почав тужити за Правіком. Навіть думав про те, що коли вже світ очиститься від усього цього безладу, то він міг би забрати обох своїх дівчат й оселитися тут, годувати коропів, керувати млином.

Так як Бог читав Куртові думки, мов мапу, і звик виконувати його прохання, то дозволив йому залишитися в Правіку назавжди. Призначив йому одну з тих поодиноких випадкових куль, про які кажуть, що вони послані Богом.

Перш ніж люди з Правіка наважилися поховати трупи після січневого наступу, почалася весна, і тому ніхто не впізнав серед мертвих тіл, що вже розкладалися, німецького солдата Курта. Його поховано у вільшині відразу ж біля ксьондзових луків, і лежить він там і донині.

Женовефа прала білизну в Чарній. Від холоду дубіли руки. Вона піднесла їх до сонця. Побачила між пальцями Єшкотлє. Побачила чотири військові вантажівки, що минали капличку святого Роха та їхали до ринку. Потім вони зникли за каштанами біля костьолу. Коли знову занурила руки у воду, то почула постріли. Потік води вирвав з її рук простирадло. Поодинокі постріли перетворилися на тріскотіння, і в Женовефи почало гупати серце. Вона бігла берегом за білим полотном доти, аж поки воно зникло за поворотом річки.

Над Єшкотлем піднялася хмара диму. Женовефа стояла безпорадно на місці, з якого було так само далеко до дому, як і до відра з білизною, як і до палаючого Єшкотля. Вона подумала про Місю та про дітей. Їй пересохло в роті, коли бігла за відром.

— Матір Божа Єшкотльовська, Матір Божа Єшкотльовська… — торочила вона й з розпачем дивилася на костьол за річкою. Храм стояв так само, як і перед цим.

Вантажівки виїхали на толоку. З однієї висипали солдати й пішли далі пішки. Потім з’явилися ще машини, гойдаючи брезентовими тентами. З затінку каштанів виступила колона людей. Вони бігли, падали й піднімалися, несли на собі валізки, пхали візки. Солдати заштовхували людей до машин. Діялось це так швидко, що Женовефа не зрозуміла події, свідком якої була. Вона піднесла руку до очей, бо її сліпило низьке сонце, й лише тоді побачила старого Шльому в розхристаному лапсердаку, світловолосих дітей Ґерців і Кінделів, Шенбертиху в блакитній сукні, її доньку з немовлям на руках і маленького рабина, якого підтримували попідруки. І побачила достатньо чітко Елі — він тримав за руку свого сина. А потім виникло якесь сум’яття, і юрба перервала хід солдатів. Люди розбігалися врізнобіч, а ті, що вже були в вантажівках, вискакували додолу. Женовефа краєм ока побачила вогонь з цівок стволів, й одразу ж після цього її оглушив грім автоматних черг. Фіґура чоловіка, з якої вона не зводила погляду, захиталася й упала так само, як багато інших. Женовефа випустила з рук відро й забрела в річку. Течія шарпала її спідницю, підгинала ноги. Автомати затихли, мовби стомились.

Коли Женовефа опинилася на тому березі Чарної, одна заповнена вантажівка вже їхала в бік дороги. До другої мовчки сідали люди. Вона бачила, як вони, допомагаючи одне одному, подавали руки. Солдат одиничними пострілами добивав лежачих. Рушила чергова вантажівка.

Від землі підхопилась постать і намагалася бігти до річки. Женовефа одразу ж впізнала у ній Рахіль Шенберт, Місину ровесницю. Вона тримала на руках немовля. Один з солдатів укляк і без поспіху цілився в дівчину. Вона невміло намагалась петляти. Солдат вистрілив, і Рахіль зупинилася. Хиталась якусь мить з боку на бік, а потім упала. Женовефа дивилась, як солдат підбіг і ногою перевернув її горілиць. Потім вистрілив у білі пелюшки і повернувся до вантажівки.

Женовефі підкошувалися ноги так, що вона мусила вклякнути.

Коли вантажівки від’їхали, вона насилу піднялась і пішла через толоку. Ноги були важкі, кам’яні й не хотіли слухатись. Мокра спідниця тягла до землі.

Елі лежав, зарившись у траву. Женовефа вперше через стільки літ побачила його знову зблизька. Вона сіла біля нього і ніколи вже не піднялася на власні ноги.

Наступної ночі Міхал розбудив Павла, й вони пішли кудись разом. Міся вже не могла заснути. Їй здавалося, ніби чує постріли, далекі, нічиї, ворожі. На ліжку з розплющеними очима нерухомо лежала мати. Міся перевірила, чи вона дихає.

Над ранок чоловіки повернулися з якимись людьми. Запровадили їх до погреба та замкнули.

— Вб’ють нас усіх, — проказала Міся Павлові на вухо, коли він повернувся в ліжко. — Поставлять нас під стінку, а дім підпалять.