Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Влітку тридцять дев’ятого року Бог був у всьому навкруги, тому траплялися речі незвичні й рідкісні.

Бог створив усі речі можливими, однак сам він став Богом речей неможливих, тих, що або не трапляються взагалі, або ж існують напрочуд рідко.

Бог проявився в великих, мов сливи, чорницях, вони росли на осонні відразу ж біля Колосчиного румовища. Колоска зірвала найбільш стиглу, протерла хусткою сизу шкірку, і в її відображенні побачила інший світ. Небо в ньому було темне, сливе чорне, сонце — оповите туманом і далеке, ліси — наче купа голих палиць, вбитих у землю, а земля, п’яна й хистка, страждала від вирв. Люди сповзали з неї в чорну безодню. Колоска з’їла цю лиховісну чорницю й відчула на язиці терпкий смак. Зрозуміла, що мусить зробити запаси на зиму більші, аніж будь-коли перед цим.

Тепер щоранку Колоска витягала з ліжка Руту, вони йшли разом до лісу та приносили звідти всілякі багатства — кошики грибів, банки суниць і чорниць, ліщинові горіхи, барбарис, черемху, брусницю, кизил, чорну бузину, глід та обліпиху. Цілими днями сушачи це все на сонці й у затінку, вони з тривогою дивилися, чи сонце світить так само, як і перед цим.

Бог непокоїв Колоску також тілесно. Був присутнім у її грудях, які несподівано налилися молоком. Коли дізнались про це диво люди, то приходили потай до Колоски і підставляли під пипки хворі частини свого тіла, а вона цвіркала на них білим струмочком. Молоко вилікувало запалення очей молодого Красного, бородавки на руках Франека Серафина, нарив у Фльорентинки, лишай в єврейської дитини з Єшкотля.

Усі зцілені загинули під час війни. Властиво, так проявляється Бог.

Дідичеві Попельському Бог проявився через Гру, яку йому передав пейсатим хлопцем рабин. Дідич багато разів намагався розпочати Гру, та важко розумів усі її чудернацькі правила. Раз у раз читав інструкцію, що аж вивчив її достоту напам’ять. Щоб почати, треба було витягти одиничку, в той час як дідичу за кожним разом випадав нуль. Це суперечило будь-яким засадам правдоподібности, і дідич думав, що його ошукали. Дивний «кубик» міг бути підробленим. Однак якщо хочеш грати чесно, мусиш чекати до наступного дня, — такі були правила Гри, — щоби кинути по-новому. І знову йому не щастило. Тривало це цілу весну. Веселість дідича перейшла в нетерплячку. Неспокійного літа тридцять дев’ятого року з’явилася нарешті вперта Одиничка, і дідич Попельський зітхнув. Гра рушила.

Тепер він потребував багато вільного часу і спокою — Гра поглинала. Вона вимагала зосередження навіть упродовж дня, в який не грав. Вечорами дідич зачинявся в бібліотеці, розкладав таблицю й довго пестив у долонях гральний «кубик». Або виконував правила Гри. Його нервувало, що витрачає стільки часу, та не міг зупинитись.

— Буде війна, — сказала його дружина.

— В цивілізованому світі немає воєн, — відповів дідич.

— У цивілізованому, може, справді немає. Але тут буде війна. Пельські виїжджають до Америки.

При слові «Америка» дідич Попельський неспокійно ворухнувся, але ніщо вже не мало того значення, як перед цим, перед Грою.

У серпні Дідич з’явився на призов, однак був звільнений за станом здоров’я. У вересні вони слухали радіо, поки воно почало говорити по-німецьки. Дідичка закопувала вночі у парку срібло. Дідич цілими ночами сидів за Грою.

— Вони навіть не воювали. Повернулися додому. Павел Боський взагалі не отримав зброї, — плакала дідичка. — Ми програли, Феліксе.

Він похитав головою, замислений.

— Феліксе, ми програли цю війну!

— Дай мені спокій, — промовив він і пішов до бібліотеки.

Щоденно Гра відкривала йому щось нове, щось, чого не знав, не передчував. Як це можливо?

Однією з перших вказівок був сон. Аби перейти на наступне поле, дідичеві мусило наснитися, ніби він пес. «Який же він чудернацький», — думав дідич з відразою. Але вкладався в ліжко, думав про собак і про те, що сам міг би бути собакою. У тих видіннях перед сном він уявляв себе гончаком, який переслідує водне птаство й ганяє толоками. Проте вночі його сни робили що хотіли. Важко було в них перестати бути людиною. Певний поступ виник одночасно зі сном про ставки. Дідичеві Попельському наснилося, ніби він короп оливкового кольору. Плавав у зеленій воді, в якій сонце проглядало розмитою плямою. Не мав дружини, не мав терема, ніщо йому не належало і ніщо його не обходило. Це був гарний сон.

Того дня, коли німці з’явились у його садибі, над ранок дідичеві нарешті наснилося, що він пес. Бігає ринком в Єшкотлі й чогось шукає, сам не знає чого. Вигрібає з-під крамниці Шенберта якісь огризки, недоїдки і поїдає їх з насолодою. Вабить його дух конячих яблук та людських екскрементів у кущах. Свіжа кров пахне, як амброзія.