Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Ізидор не одізвався.

— Ти розумний хлопець. — Вона вклякла поряд і торкнулася його голови. — Маєш добре серце. Ти далеко зайдеш у своїх подорожах.

Вона притягла його до себе впевненим рухом і притулила до грудей. Це Ізидора паралізувало, він перестав думати, неначе заснув.

Потім Рутина мама пішла. Рута копирсалася патиком у землі.

— Вона тебе любить. Завжди питає про тебе.

— Питає про мене?

— Ти навіть не знаєш, яка вона сильна. Підіймає величезне каміння.

— Жодна баба не може бути дужчою за хлопа. — Ізидор уже стямився.

— Вона знає усі таємниці.

— Якби вона була такою, як ти кажеш, то не жила б у розваленій хижі в лісі, а — в Єшкотлі біля ринку. Ходила б у черевичках і сукнях, мала б капелюшки та каблучки. Тоді була б справді поважною.

Рута похилила голову.

— Щось тобі покажу, хоча це таємниця.

Вони пішли за Видимач, проминули молоду дубину й ішли тепер березовим гаєм. Ізидор ніколи раніше не бував тут. Вони опинилися дуже далеко від дому.

Зненацька Рута зупинилась.

— Це тут.

Ізидор розглядався здивовано. Навколо них росли берези. Вітер шелестів їхніми тоненькими листочками.

— Тут межа Правіка, — сказала Рута й простягла руки вперед.

Ізидор не зрозумів.

— Тут закінчується Правік, далі вже нічого немає.

— Як це нічого? А Воля, а Ташув, а Кельци? Десь тут має бути дорога на Кельци.

— Немає ніяких Кельц, а Воля і Ташув належать Правікові. Тут усе закінчується.

Ізидор розсміявся, крутнувсь на п’яті.

— Що за дурниці верзеш? Адже люди їздять до Кельц. Мій батько їздив до Кельц. Привіз Місі меблі з Кельц. Павел був у Кельцах. Мій батько був у Росії.

— Усім їм тільки так здавалося. Вони вирушають у подорож, доходять до межі і тут нерухоміють. Мабуть, їм сниться, що вони їдуть далі, що існують Кельци й Росія. Мама показувала мені колись таких скам’янілих людей. Вони стоять на дорозі до Кельц. Нерухомі, дивляться, але вигляд мають страшний, наче мерці. Згодом, через якийсь час, вони прокидаються й вертають назад, а свої сни сприймають за спогади. Так це все видається.

— Зараз я тобі щось покажу! — крикнув Ізидор.

Він одійшов на кілька кроків і почав бігти в бік місця, де, на думку Рути, була межа. Потім несподівано зупинився. Сам не знав: чому? Щось тут було не так. Він випростав поперед себе руки, й пучки його пальців зникли.

Ізидорові здавалось, ніби він розірвався всередині на двох різних хлопців. Один з них стояв з випростаними вперед руками, яким явно бракувало кінчиків пальців. Другий хлопець був збоку і не бачив ані першого хлопця, а тим паче браку пучок. Ізидор був двома хлопцями одночасно.

— Ізидоре, — промовила Рута, — вертаймося.

Він отямивсь і стромив руки в кишені. Його подвійність поволі зникла. Вони рушили назад.

— Та межа йде одразу ж за Ташувом, за Волею і за міською заставою Котушува. Але ніхто точно не знає. Ця межа вміє породжувати готових людей, а нам здається, ніби вони звідкілясь приїжджають. Найбільше мене лякає те, що не можна звідси вийти. Немовби сидиш у горщику.

Ізидор не озивався всю дорогу. Аж коли вийшли на Гостинець, сказав:

— Непогано було б спакувати торбу, взяти харчів і вирушити вздовж межі, щоб її дослідити. Може, десь є дірка.

Рута перескочила мурашник і повернула до лісу.

— Не засмучуйсь, Ізеку. Нащо нам інші світи?

Ізидор бачив, як її сукенка промайнула між деревами, а потім зникла.

Дивно, що позачасовий Бог проявляється в часі та його перетвореннях. Якщо не знати, «де» він, — а люди іноді цим цікавляться, — треба поглянути на все те, що змінюється й рухається, чого не можна обмежити формою, бо набігає хвилями й пропадає: поглянути на поверхню моря, на танок сонячної корони, на землетрус, на дрейфування континентів, на танення снігів і шляхи льодовиків, на річки, що течуть до моря, на проростання насіння, на вітер, що різьбить гори, на розвиток плоду в утробі матері, на зморшки під очима, на розклад померлого тіла, на визрівання вина, на гриби, що ростуть після дощику.

Бог — у кожному процесі. Бог пульсує в перетвореннях. Одного разу він є, іншого разу його менше, а часом взагалі нема. Бо ж Бог проявляється навіть у тому, що його нема.

Люди — які самі є процесом — бояться того, що нестале і завжди змінне, тому придумали щось, чого не існує, — незмінність, і визнали: те, що вічне і незмінне, є досконалим. Тож приписали незмінність Богові. І таким чином втратили здатність розуміти його.