Ольга Токарчук - Правік та інші часи

— Це зять Шенбертів та його сестра з дітьми. Більше ніхто не врятувався, — відказав Павел.

Уранці Міся спустилась у підвал з їжею. Відчинила двері і сказала «доброго дня». Побачила їх усіх: повну жінку, підлітка хлопця й дівчинку. Вона не знала їх. Але знала зятя Шенбертів, Рахілиного чоловіка. Він стояв спиною до неї і монотонно бився головою об стіну.

— Що з нами буде? — запитала жінка.

— Не знаю, — відповіла Міся.

Вони жили в четвертому, найтемнішому підвалі до Різдва. Лише один раз жінка з дочкою піднялися нагору, щоб помитись. Міся допомагала жінці розчісувати довге чорне волосся. Міхал спускався до них щовечора з їжею та картами. На другий день свят, уночі, він вивів їх на Ташув.

Кілька днів потому Міхал стояв біля плоту з сусідом Красним. Розмовляли про росіян, буцімто вони недалеко. Не питав про сина Красного, який був у партизанах. Про це не говорилось. Уже наприкінці Красний відвернувся і сказав:

— Біля дороги на Ташув, на цілині, лежать якісь застрелені євреї.

Улітку сорок четвертого року з боку Ташува прийшли росіяни. Цілий день тяглися Гостинцем. Усе було вкрите курявою: їхні вантажівки, танки, гармати, фурґони, карабіни, військові строї, волосся та обличчя — мали такий вигляд, немовби вилізли з-під землі, неначе піднялось казкове воїнство, що полягло в країнах Володаря Сходу.

Люди ставали вздовж дороги і радісно вітали колону. Солдатські очі не відповідали, байдуже пересуваючись обличчями вітаючих. Солдати мали дивні мундири — розстібнуті знизу плащі, з-під котрих мерехтіли інколи подиву гідні кольори: малинові штани, вечірня темінь камізельок і золото трофейних годинників.

Міхал вивіз із хати фотель на колесах, у якому сиділа Женовефа.

— Де діти? Міхале, забери дітей, — торочила Женовефа.

Міхал вийшов за ворота й нервово схопив Антека і Адельку. Його серце гупало.

Він бачив не цю, а тамту війну. Знову мав перед очима величезні простори країни, яку колись виходив пішки. Це мусив бути сон, бо тільки в снах усе повторюється рефреном. Йому снився той самий сон, розлогий, мовчазний, страшний, мов колони військ, мов притуплені болем вибухи.

— Діду, коли буде польське військо? — запитала Аделька та піднесла вгору прапорець, зроблений з патика й ганчірки.

Міхал забрав його від онучки й кинув у бузок, а потім повернувся з дітьми додому. Сів на кухні біля вікна й дивився на Котушув та Паперне, де ще стояли німці. Розумів, що Вольська дорога стане тепер лінією фронту. Саме так.

До кухні зайшов Ізидор.

— Тату, вийди. Якісь офіцери хочуть з тобою поговорити.

Міхал заціпенів. Дозволив Ізидору звести себе сходами, вивести у двір. Побачив Місю, Женовефу, сусідів Красних та гурт дітей з усього Правіка. Посередині була військова машина з відчиненими дверцятами, в якій сиділо двоє. Третій розмовляв з Павлом. Павел, як завжди, вдавав, ніби все розуміє. Коли побачив тестя, пожвавішав.

— Це наш тато. Він знає вашу мову. Воював у вашій армії.

— В нашій армії?

Міхал глянув на зятя, і йому стало гаряче. Серце забилося десь аж у горлянці. Знав, що має тепер сказати бодай слово, але його язик був як суконний. Міхал комиляв ним у роті, мов гарячою картоплиною. Намагавсь вичавити якесь слово, хоча б найпростіше, але не вмів, забув.

Молодий сержант дивився на нього з цікавістю. З-під шинелі видніли чорні вилоги фрака. У вузьких очах з’явився блиск радости.

— Ну, отєц, что с вамі? Что с вамі?

У Міхала було враження, що все це: й вузькоокий сержант, і дорога, й колони запорошених солдатів — уже колись було, що було вже навіть оте «что с вамі». Йому здавалося, ніби час закрутивсь у млинку. Міхала охопив жах.

— Мєня зовут Міхаїл Юзефовіч Нєбескій , — промовив він тремким голосом.

Того молодого вузькоокого сержанта звали Іван Мукта. Він був ад’ютантом похмурого лейтенанта з червоними очима.

— Ваш дом понравілся лєйтєнанту. Будєт єму квартіра , — весело промовив він, зносячи до хати лейтенантові речі. Робив при цьому гримаси, які смішили дітей, але не Ізидора.

Ізидор приглядався до нього уважно й думав, що ото бачить когось справді чужого. Німці, попри те що злі, виглядали так само, як люди з Правіка. Якби не мундири, неможливо було б їх відрізнити. Так само євреї з Єшкотля, хіба, шкіру мали трохи більш засмаглу й темніші очі. А Іван Мукта був іншим, не схожим ні на кого. Його обличчя було округле й щокате, дивного кольору — ніби дивишся на течію Чарної сонячного дня. Іванове волосся інколи здавалося синім, а губи нагадували шовковицю. Найдивнішими з усього були очі — вузькі, наче шпаринки, заховані під розтягнутими повіками, чорні та проникливі. Й ніхто, либонь, не знав, що вони виражають. Ізидорові було важко в них дивитись.