Ольга Токарчук - Правік та інші часи

— Ти збираєш запитання. Це добре. Маю для твоєї збірки ще одне, останнє: «Куди прямуємо? Яка мета часу?»

Рабин підвівся. На прощання простяг руку дідичеві напрочуд ґалантним жестом. За мить невиразно відізвався від дверей:

— Час деяких племен настає. Тому дам тобі щось, воно відтак перейде в твою власність.

Дідича розвеселив цей таємничий тон і поважність єврея. Уперше за ввесь місяць він з апетитом попоїв, глузуючи з дружини.

— Хапаєшся за різну ворожбу, щоб вилікувати мене від запалення суглобів. Як видно, найліпшими ліками на мої хворі суглоби виявився старий жид, який на запитання відповідає запитанням.

На вечерю був заливний короп.

Наступного дня до дідича прийшов пейсатий хлопець і приніс чималу дерев’яну скриньку. Дідич одразу відкрив її. Всередині були перетинки, що утворювали комірки. В одній з них лежала стара книжка з латинською назвою: «Ignis fatuus, себто Повчальна гра на одного грача».

В іншій комірці, вистеленій оксамитом, лежав восьмигранник, зроблений з дерева карельської берези. На кожній стінці був інший рахунок очок, від одного до восьми. Дідич Попельський ніколи не бачив такого грального «кубика». В решті комірках лежали мідні мініатюрні фіґурки людей, тварин і предметів. Під ними він знайшов багаторазово складений і протертий на згинках шмат полотна. Дедалі більше дивуючись цьому химерному подарунку, дідич розстелив полотно на підлозі — воно зайняло майже все місце між письмовим столом і книжковими полицями. Це був якийсь різновид настільної гри, що мала форму великого колоподібного лабіринту.

Потопельник — то була душа селюка, званого Плющем. Плющ утонув у ставку в серпні, коли випита горілка занадто розвела його кров. Він вертався возом з Волі й раптово сполошені місячними тінями коні перекинули воза. Хлоп упав у неглибоку воду, а коні відійшли, засоромлені. Вода під берегом була тепла, нагріта літньою спекою, й Плющеві було приємно лежати в ній. Він не зауважив, що помирає. Коли літепло вдерлося в легені п’яного Плюща, він застогнав, але не витверезів.

Ув’язнена в п’яному тілі очманіла душа, душа з невідпущеними гріхами, без мали подальшої дороги до Бога, зосталася, наче пес, біля тіла, що хололо в очеретах.

Така душа сліпа й безпорадна. Вона вперто вертається до тіла, бо не знає іншого способу існування. Тужить, однак, за краєм, з якого походить, у якому була завжди і з якого випхнуто її в світ матерії. Вона пам’ятає його і згадує, голосить і сумує, та не знає, як туди повернутися. Її переймають хвилі розпачу. Тоді вона полишає вже тліюче тіло й на власний страх і ризик шукає дорогу. Вештається на роздоріжжях, дорогах, намагається скористатись випадком на шосе. Набирає різних форм. Уходить у предмети й тварин, часом навіть у напівпритомних людей, але вже ніде не здатна нагріти собі місця. В світі матерії вона — вигнанець, не сприймає її й світ духу, бо, щоб туди ввійти, потрібна мапа.

Після цих безнадійних мандрівок душа вертає до тіла або до місцини, де залишила його. Однак холодне мертве тіло є для неї тим, чим для живої людини — струхлявілий будинок. Душа намагається збудити мертве серце, мертву, позбавлену життя повіку, однак їй не вистачає сил або ж рішучости Мертве тіло, за божим порядком, каже: ні. Тіло людини, отож, стає ненависним домом для душі. А місце смерти тіла — ненависною в’язницею. Душа потопельника шарудить в очеретах, прикидається тінню, а часом позичає собі в туману якусь форму, завдяки якій прагне сконтактувати з людьми. Не розуміє: чому її уникають люди, чому вона викликає в них жах.

А ще збентежена Плющева душа також думала, ніби вона й надалі є Плющем.

З часом у Плющевій душі зродилось якесь розчарування і нехіть до всього людського. В ній перепліталися рештки старих людських чи навіть тваринних думок, якісь спогади та образи. Отож вона вірила, буцімто відбудеться ще якась катастрофа, момент смерти Плюща чи когось іншого, й це допоможе їй звільнитися. Тому так палко прагнула знову сполошити чиїхось коней, перекинути віз або втопити людину. Так з душі Плюща народився Потопельник.

Він обрав собі місцем перебування лісовий ставок з греблею й кладочкою, а також увесь ліс, названий Воденицею, а ще луки від Паперні аж до Видимача, де клубочився найгустіший туман. Потопельник тинявся своїми володіннями, бездумний і порожній. Лише вряди-годи, коли здибував людину чи тварину, оживало в ньому почуття люті. Тоді його існування набирало сенсу. Будь-якою ціною він намагався вчинити цій істоті якесь зло, менше чи більше, але зло.