Ольга Токарчук - Правік та інші часи

На тридцять восьмому році свого життя дідич Попельський відчув, що відкрив для себе секс. То були дикі й шалені любощі, немов сучасне мистецтво, немов Марія Шер. Біля ліжка в майстерні стояло величезне дзеркало, в якому відбивалось усе перетворення Марії Шер та дідича Попельського в жінку та чоловіка. Відбивалася розкидана постіль, овечі шкури, замащені фарбою голі тіла, й гримаси облич, і голі груди, й ноги, й спітнілі спини зі смугами розмазаної губної помади.

Повертаючись новим автомобілем з Кракова додому, дідич Попельський вибудовував плани втечі до Бразилії, до Африки зі своєю Марією, однак, переступивши хатній поріг, тішився, що все лишається на своїх місцях, стале, безпечне й надійне.

Після шести місяців шаленства Марія Шер заявила дідичеві, що виїздить до Америки. Казала, ніби там усе нове, повне розмаху й енергії. Там твориться власне життя, немов футуристична картина. Після її від’їзду дідич Попельський захворів дивною, багатосимптомною хворобою, яку для того, аби її полегшити, було названо запаленням суглобів. Цілий місяць лежав у ліжку, де міг спокійно віддатися стражданням.

Він пролежав місяць не стільки через біль чи слабкість, як тому, що повернулось те, що він намагався забути останні роки, — світ скінчився, все розпадається, як струхлявіле дерево, бо матерію підточує зсередини червоточина, все відбувається без жодного сенсу й нічого не важить. Дідичеве тіло піддалось — воно також розпадалося. Те саме сталось із його волею. Час між вирішенням і початком дії роздувся й став нездоланним. Горло дідича Попельського було спухле й закладене. Це означало, що він і досі живе, з його тілі все ще тривають якісь процеси, тече кров, б’ється серце. «Звалило мене», — думав дідич, з ліжка чіплявся за щось поглядом, і його погляд зробивсь липким: мандрував предметами кімнати і сідав на них, як муха. Хляп! — сів на стос книжок, які дідич замовив для себе і які, проте, не читав. Хляп! — пляшка з ліками. Хляп! — якась пляма на стіні. Хляп! — шмат неба за вікном. Його мучило зазирання людям в обличчя. Вони видавались йому такими рухливими, такими змінними. Доводилось бути дуже чуйним, аби на них дивитись, а дідич Попельський не мав сили на чуйність. Відвертав очі.

У дідича було всеохопне жахливе відчуття, ніби повз нього проходить світ і все, що в ньому добре і зле: кохання, гроші, запал, далекі подорожі, красиві картини, мудрі книжки, чудові люди — все це рухається десь обіч. Час дідича минається. Тоді в раптовому розпачі в нього виникло бажання підхопитися й кудись бігти. Але куди і нащо? Він падав на подушку й давився невиплаканими слізьми.

Й знову весна принесла надію на порятунок. Коли він уже почав ходити, хоча й з ціпком, став над своїм улюбленим ставом і задав собі перше запитання: «Звідки я йду? — ворухнувся неспокійно. — Звідки я взявся, де мій початок?» Дідич Попельський повернувсь додому й присилував себе до читання. Про давні та доісторичні часи, про археологічні розкопки й критську культуру. Про антропологію й геральдику. Однак усі ці знання до нього не доходили, тож поставив собі друге запитання: «Що взагалі можна знати? Яка користь із здобутих знань? І чи можна пізнати щось до кінця?» Він думав і думав, а в суботу дискутував на цю тему з Пельським, який приїжджав на бридж. Нічого не висновувалося з цих дискусій та роздумів. З часом дідичеві вже не хотілося й розтуляти рота. Знав, що скаже Пельський і знав, що скаже він сам. Мав враження, що ввесь час вони говорять про одне й те саме, повторюють власні репліки, немов грають ролі й, наче нічні метелики, наближаються до якоїсь лампи, після чого втікають від реальности, яка могла б їх спалити. Отож він задумався нарешті над третім запитанням: «Як слід діяти, як жити, що робити, а чого — ні?» Перечитав Мак’явеллієвого «Монарха», книжки Торо, Кропоткіна, Котарбінського. Усе літо він читав так багато, що майже не виходив зі своєї кімнати. Занепокоєна всім цим пані Попельська підійшла якогось вечора до його письмового столу:

— Подейкують, ніби той старий рабин з Єшкотля — цілитель. Я була в нього й запросила, щоб він прийшов до нас. Він згодився.

Дідич посміхнувсь, роззброєний наївністю дружини.

Розмова з рабином була не такою, як він її собі уявляв. Разом зі старим прийшов молодий єврей, оскільки рабин не говорив польською. Дідич Попельський не мав бажання звіряти свої страждання цій чудернацькій парі, тож поставив свої три запитання, хоча, чесно кажучи, не розраховував на відповідь. Пейсатий молодик переклав плутану гортанну мову рабина чіткими польськими реченнями. Тоді рабин здивував дідича.