Яцек Денель - Ляля

У нас у Лисові скрізь було повно кальцію й селену. У землі, воді, у повітрі. Тому селяни взагалі не співали. Звісно, якісь там приспівки в них були. Коли жінки працювали в полі, то щохвилини котрась розгиналася й співала, скажімо: «Та не жаль мені нікого, тілько Миколайця, поливав він бульбу й попік собі... ногу». А що старша селянка, то більш сороміцькі приспівки. Зрештою, музика в них була тільки інструментальна; звичайно, на весіллях вони чудово грали, прегарно грали, але не співали, бо горлянки їм пороз’їдало. Зате не хворіли на рак, і лікар мені сказав, що коли я стільки там прожила, то й у мене раку ніколи не буде. Ну, от. Так чи сяк, а зварити юшку на тамтешній воді було неможливо, бо за такого мінерального складу частина овочів розварювалася на місиво, а частина була майже сирою, виходила гидота. Ну, і до всього бабуся Банда не вміла готувати, і жодна зі служниць не мала до того хисту, отож батько завжди казав: «У Броклів навіть індик паскудний», бо тато таки нівроку був гурманом. Проте навіть найліпший кухар на цій воді доброго супу не зварив би.

І коли я так слабувала, Юлек якийсь час готував обіди. Обіди як обіди, другі страви доволі смачні, але супи! Які супи! Неймовірні, усе зварене, як треба, смачнючі, запашні. Він не виказував таємниці, але пишався собою мов павич. Якось каже мені: «Нині влаштую тобі лукуллів бенкет». І присмачував то тим, то тим, то іншим, щохвилини приносив покуштувати. Аж додав того стільки, що воно зробилося неїстівне. Так чи сяк, крім одного того випадку, коли він передав куті меду, супи були чудові. Нарешті пестощами й жартівливими погрозами я примусила його поділитися секретом рецептів. Ну, Юлек і каже: «Ти знаєш, я й сам не відаю, як воно таке смачне виходить... Набираю воду з діжки, чищу...» — «З діжки?» — перепитую. — «Так, із тієї, що під будинком». А то була діжка для дощівки, у якій наш наймит Бакалярчик, мив руки від гною щоразу, як вертався з поля. Там було ціле кишло комариних личинок, котрі, якщо піднести долоню до поверхні води, роблять так: «Тр-р-р-р»...углиб — і зникають, мов і не було. Не кажучи вже, що там роїлося від дрібнішої комашні.

І ми швиденько повернулися до огидних лисівських супів.

— Скидалося на те, що війна все ж так швидко не закінчиться, і нам доведеться оселитися на селі, де легше прохарчуватися й життя безпечніше. Треба було серйозно зайнятися господарством, щось вигадати, стати на ноги, усе це, певна річ, на мені, бо бабуня старенька, мати піаністка, батько зневірений юрист, а Юлек — літератор... а тут, як на зло, я лежала хвора вже третій тиждень. По-перше, я собі надумала, лежачи годинами в ліжку, що треба конче купити корову. Отож, хоч-не-хоч, покликала Юлека, наказала витягти з туалетного столика бабунин золотий ланцюжок з місячними каменями, доволі потворний, зате довгий, отже, золота чимало, і сказала: «Тримай, треба це продати ювелірові й купити завтра вранці на ярмарку корову». Юлек сів на ліжку, узяв ланцюжок, поглянув, тяжко зітхнув і кивнув головою, мовляв, продасть і купить.

Приходить назавтра вранці й зазирає до мене у відчинене вікно, весь осяяний сонцем, бо то кінець вересня, а, може, початок жовтня, принаймні дуже тепло. «І що? — питаю, — купив корову?» — «Купив». — «І як вона виглядає? Вим’я велике?» А Юлек дивиться на мене допитливо й відказує: «Знаєш... я там до вимені не дуже придивлявся. Але в неї такі гарненькі руді кучерики довкола голови». Боже милий, який то був розпач! Корова була така худа, що я боялася її торкнутися, аби не перекинути. Вим’я нагадувало висхлу сливку й узагалі скидалося на те, що довго вона не протягне. Справді, руді кучерики були. Крім того, селянин, що її продавав, переконав Юлека, що корова тільна, а вона сухоребра мов тріска! Ну, нічого. Відгодували ми її, обханючили — і, знаєш, що? Вона не лише тільною виявилася, а ще й давала таке молоко, що в молочарні нам сказали розбавити водою, бо як німці побачать у документах такий відсоток жиру, то запровадять це як норму. І хто ж від цих кучериків міг такого сподіватися, га?

Ну, а потім я видужала. Може, то заголосно сказано, але я встала й підійшла до вікна. Побачив мене котрийсь із німців, що сидів на ґанку й ваксував чоботи, і загукав, що фройляйн одужала. Збіглися всі, вітали, усміхалися, співали. Я не могла збагнути, чому вони так натішитися не можуть. Аж тут з’ясувалося, що капітан заборонив їм голосно розмовляти, співати, як голишся чи не голишся, гупати ногами. У військових чоботях тяжко не гупати, отож вони ходили в повстяних капцях або ковзалися на ганчірках для натирання підлоги — усе через те, що фройляйн хвора. Ну, а вже як видужала, то такий собі німець, що розповідав, буцім він у Гамбурзі грав у симфонічному оркестрі, витягнув із кишені губну гармоніку й заграв на ній Моцарта.