Яцек Денель - Ляля

Коли «Аматі» де Сікарів палала у своєму футлярі, за кілька чи кільканадцять вулиць звідти дядечко Брокль виносив із Королівського Замку картини, канделябри, вирізані зі стін фрагменти фресок, крісла й скульптури; і коли він тягнув якусь малахітову вазу, на подвір’я впала бомба й убила його на місці. Дядька поховали недалеко, там, де тепер лежить уламок старої колони Зиґмунта.

Коли німці увійшли до Варшави й посіли всі установи, тітка Аді пішла вимагати пенсію. Чиновник дивиться в документи й каже:

— Але ж, люба пані, ви ж бо фольксдойч, ви отримуватимете спеціальну пенсію від держави.

А тітка Аді:

— Я є полькха. Я за мій тшоловік пішла на Сибір, і моя тшоловік убила ваша німецька бомба. Я не хотшу ніяка ваша пензія, я хотшу пензія по забита тшоловік.

Дали їй ту пенсію, але Яся Броклівна тремтіла від страху, що німці прийдуть і розстріляють матір за таку зухвалість. Зате вона анітрохи не боялася тримати на полиці між книжками якісь урятовані національні реліквії, чи не серце Костюшка або ще там якоїсь Емілії Плятер.

— А Лоренц, — розповідає бабуся, — словом про Брокля не згадав. Негідник. Після війни грабував усю Польщу, усі колекції, що їх військові відшукували, вивозив до Варшави. Музейники називали його другим Герінгом.

Відкриваю «Боротьбу за культурні цінності» — і справді, про Казимира Брокля, хай там як, а хранителя Замку, тільки й того, що загинув він 17 вересня, рятуючи твори мистецтва з охопленого пожежею будинку. Небагато. Нічого не зміг я довідатися й про портрети вродливої пані Купчелло, що її так багато малював Віткаци; певне, згоріли разом із Замком, бо нікому тоді на думку не спало, що малахітову вазу або декоративну лиштву легше реконструювати за фотографіями, аніж оту мазанину Віткевича.

Щоб було іще цікавіше, Юлека мобілізували, а з бабунею сталася істерика. «Так, — кричала вона батькові, — так, ти забороняв мені вийти за нього заміж, а тепер що? Він загине. Не повернеться, загине, а я навіть удовою не буду!» Батько відказав: «Не загине. Даю тобі слово честі». А що він був джентльменом, то слова дотримав, і Юлек повернувся з-під Варшави; ото тільки й навоювався, що тиждень у лісі просидів, геть брудний і неголений.

А вже як він з’явився в Кельце, то більше не було мови про відкладання вінчання. Усі з’їхалися до Лисова, насилу стяглися на якісь харчі й влаштували весілля.

— Е-е-е, хіба це весілля. Я обміняла частину масла, привезеного із Закопаного, лише завдяки цьому в нас був індик... аж сором, що гостина вдалася злиденнішою, ніж переважно бувають бучні сільські весілля. Та нічого не вдієш, довелося скликати всеньке село, бо ж ніколи не трапилося, щоб мене на чиєсь не запросили; поставили на подвір’ї столи, виклали все, на що спромоглися, і якось воно тривало до вечора.

Через кілька днів у маєтку розквартирували якихось німців, а бабуня занедужала на міокардит і вкотре замалим не померла, зрештою, вона із цим уже так зжилася, що й тепер, слава Богу, хоч наче все в неї й спрацювалося дощенту, немовби й цілі ділянки мозку відмерли, а вона таки живе й продовжує усміхатися.

Лисівський будинок був невеликим — звісно, вітальня, у якій облаштувалася прапрабабуня Банда, мала свої шістдесят метрів, а кімната тітки Мехової за двадцять, але їх не можна було виселити; залишалося хіба що звільнити колишній прапрадідів кабінет і комірчину — так і помандрували на звалище поламані меблі, старі ширми, підшивки журналів.

З вікон бабусиної кімнати відкривався чудовий краєвид на поля й луки — у білих рамцях, між шафою й дзиґарями. Сонце сяяло, і в його променях цими полями й луками бігали сільські дітлахи із причепленими до плічей чорними віялами зі страусових пір’їн.

А бабуня лежала й лежала. Тиша. Цокання дзиґарів, мерехтіння на столі, на склі й порцеляні. Зрідка хіба що лунали тихі кроки німців, що скрадалися коридором, аби послухати радіо. Бо поступово з’ясовувалося, що Лисів усе ж мав стати оазою спокою під час чергової великої війни.

— Люди ладні були думати, що я фольксдойчка, так я завжди хвалила отих наших німців, але нам трапилися самі порядні люди. Може тому, що місцевий гестапівець через чотири дні після приїзду зламав ногу, і треба ж було, щоб могутня машина воєнної бюрократії якось це недобачила, і тому нам до кінця війни не призначили нового. Сиділи собі в нас ці вермахтівці й усі як один слухали закордонне радіо, але потайки, боялися, що інші донесуть. Один заходив, з моєї кімнати чутно було різні станції й голос диктора, тоді заходив інший, а перший різко вимикав і про всяк випадок крутив ручкою, щоб не було видно, що за радіостанція... виходив, наступний умикав радіо, крутив ручкою... до кінця війни не пересилили себе, щоб слухати разом.