Яцек Денель - Ляля

Усі намагалися його не помічати й не допускати до себе думок, що він може бути дуже навіть доброю й порядною людиною. Що він узагалі може бути людиною.

Коли трапляється, що ми закидаємо бабуні впертість, то у відповідь завжди чуємо:

— Бабусині гени, — і серйозна міна, — бабусині гени.

А ми, звісно, чудово знаємо, про які гени і яку історію — а її ми от-от почуємо — йдеться.

— Знаєте... — починає бабуня.

— Знаємо. Напам’ять, — відповідаємо виразно безсило.

— Знаєте? Ну, то послухайте. Коли німці прибули до Литва, кожен повівся по-своєму. Не знаю, чи казала я вам, але в маєтку було повно килимів, деякі дуже цінні; їх купив іще дідусь Брокль у часи процвітання; котрийсь із них, пригадую, був такий самий, як один з килимів у Королівському замку у Варшаві, проте більш цінний...

— Чому це?

— Бо коли виготовляють килим, то іноді забракне вовни, і доводиться додавати нитки, а відтінок завжди трішки відрізняється, і потім видно такий ледь темніший або ледь світліший край; у нас він був меншим, а в тому, що із замку — більшим, ну, та це байдуже. Килими переважно висіли над канапою або диваном, прибиті гвіздочками, і якраз тітка Мехова або тітка Саша пройшлася всіма кімнатами з паличкою в руці, по черзі підходила до кожного дивана й паличкою зривала килими, та так, що лише ті гвіздочки розліталися кімнатою; раз-два — та й по всьому, килим лежав у безпечній схованці. А мені тоді ж таки потемніло від хвилювань волосся, а мама схопилася за віника, бо Геня була чимсь зайнята, і заходилася вимітати сіни, кабінет і вітальню, усе підряд. «Прийдуть, — пояснила, — і скажуть, що тут польські свині живуть. Має бути чисто, як у найкращої фрау». Прийшли. Заїхали до маєтку, звичайних коней прив’язали до дерев, а капітанського поставили до обори, звідки вивели корову. Мов у себе вдома ходять подвір’ям, садом, кімнатами. І тут сцена. Бабуня, моя дев’яностолітня бабуня, яка переважно ледь пересувалася вдома в старому вдовиному капоті й розношених черевиках, згорблена й незграбна бабуня виходить у блиску київських салонів 1900 року; саме така, якою її зображено на портреті, що висить над каміном. Сукня з темної шовкової тафти до самісінької землі, плісе, складочки, оборки, в одній руці тростина, у другій — віяло зі страусових пер, на волоссі — золота сіточка з перлинами. Заходить до дідусевого кабінету. На письмовому столі сидить німецький офіцер, заклавши ногу на ногу, і розмірено вдаряє шпіцрутеном по блискучій халяві. А бабуня до нього, звісно, польською, бо жодної іноземної не знала, жахлива лінгвістична бездарність, двадцять п’ять років прожила в Києві — і російською ані в зуб, а французька така кошмарна... отож, польською, їй байдужісінько, що німець нічого не тямить: «Якщо вас не навчено, що коли жінка стоїть, то вам сидіти не вільно, сядьте, принаймні на стілець, а не на стіл, бо він для іншого призначений», тут вона розітнула повітря паличкою, замалим не скидаючи німця зі столу, і вказала на крісло, а тоді піднесла до очей лорнета й простягла офіцерові пачку документів, на яких висіли якісь велетенські сургучеві печатки. «Це документи від ерцгерцога Фердинанда про те, що мій маєток звільнено від будь-яких реквізицій як під час війни, так і в мирну добу». Той глянув, перечитав, тихо засміявся й почав виправдовуватися, мовляв, у Рейху більше немає герцогів, є Третій Рейх і один фюрер і, на жаль, ці документи не мають жодної ваги. Проте стояв перед бабунею виструнчившись і, доки не виїхав зі своїми солдатами, завжди вклонявся бабуні з великою шанобою.

— Може, я чаю зроблю?

— Зробиш, як закінчу. Ну, то я тоді, підбадьорена бабуниним успіхом, помчала до саду. Я вже збагнула, що на німців треба гримати. Гримала до кінця війни. На росіян теж. Не забудьте, — тут бабуня обертається до всіх з міною пророчиці Анни, — якщо колись сюди прийде яка-небудь армія, то треба кричати, але рішуче, а не істерично. Ага. Отож я вийшла до саду й гостро запитала, чи хтось говорить французькою чи російською. Один балакав, якийсь білий росіянин; бідолаха, теж знайшов до кого приєднатися, до гітлерівців. Тицяю пальцем: «Ваші коні?» — «Наші», — відказує. — «А хто вам дозволив коні до дерев прив’язувати? Хіба не знаєте, що вони кору обгризають і потім дерево всихає? Негайно заберіть їх звідси й прив’яжіть коло паркана, до штахет. Негайно!»

— Цей момент розповіді мені завжди найдужче подобався. Бабуня підносилася в кріслі, її очі палали в темній оправі, мов отруйні перлини в чорних мушлях, і рука, рука, простягнута в бік телевізора чи піаніно, залежно від обставин, усоте проганяє німецьку кінноту з райського саду в Лисові.