Яцек Денель - Ляля

— Ну, гаразд, — перебиваю я, бо про викладачів і сам можу розповідати без кінця, — університет університетом, а канікули?

— На канікули я їздила в гори. Одного разу поїхала на море, у 1938 році. Батько завжди давав мені певну суму грошей і, залежно від того, наскільки ощадливо я ними розпоряджалася, могла там перебувати довше чи коротше. Тому я мешкала у Вільному Місті [7] Вільне Місто — Ґданськ, тоді Данціґ, Німеччина (прим. пер.). , бо там було значно дешевше, але харчувалася в Польщі, бо там у свою чергу набагато краща їжа, а не маргарин та ерзаци... Німкеня, чи то пак ґданкщанка, у якої я винаймала кімнату, була дуже приємна. Якогось дня, пригадую, відзначали якесь гітлерівське свято, і по всьому місту висіли прапори зі свастиками. «Що це?» — спитала я. — «Е-е-е, мабуть, якийсь малий гітлерівець навалив добрячу купу лайна». Жарти жартами, але вже тоді було небезпечно. Пригадую, як я стояла в будинку Польського поштамту, і прийшли кілька гевалів і давай шварготіти німецькою. А я мов з кілочка: «Це польська пошта, і тут розмовляють польською». І почалося. Вони до мене, битися. І тієї ж миті звідкись з’явилося кілька молодих харцерів, просто перестрибнули через стійку й стали на мій захист, а що їх було більше, то ті собі пішли геть. А харцери мені: «Що ви таке виробляєте, що ви собі думаєте? У нас тут постійні проблеми, побиття, скриньки ламають, бійки, а ви ще оливи до вогню доливаєте?» Мені так ніяково зробилося.

— А де саме ти мешкала?

— Уже не пам’ятаю. Але пригадую, як приїхала до Оліви. Пам’ятаю вулицею Лічманського, яка тоді звалася якось геть по-іншому...

— Ян-штрассе.

— Справді? Так чи сяк, ця... Лічманського була просто казковою, як, зрештою, уся Оліва. Біля кожного будинку був кутий паркан, із такими вигадливими шпичастими верхівками... знаєш, якими?

— Знаю, ще кілька таких зосталося.

— Кілька. У шістдесяті заявили, що то буржуазний пережиток і наказали замінити на сітку. Але до війни такі паркани були скрізь, і скрізь вони потопали у водоспадах різнокольорових витких троянд; у садках росли прегарні декоративні кущі з різнобарвним листям: білим, жовтим, смугастим, у крапочку... Німці були неймовірно педантичні у всьому, що стосувалося догляду за рослинами. Якщо хтось занедбував квіти, мусив платити штраф, та ще й великий. То й не дивно, що Оліва нагадувала великий сад. Я тим захоплювалася, захоплювалася, доки мені не забракло грошей. Послала татові телеграму, і він пообіцяв мені передати залізницею, але гроші не приходили. І тоді якийсь старий залізничник підійшов до мене й каже: «Я вас тут, панночко, щодня стрічаю, така ви стурбована, невже щось трапилося?» То я йому й кажу, що тато надіслав мені гроші, але вони досі не прийшли, а мені немає за що жити. І тоді той залізничник сказав мені: «Знаєте що, панночко, домовмося так: я вам позичу гроші, а ви мені їх повернете, коли прийде переказ. Але глядіть, не забудьте, що коли я у вас розчаруюся, то вже ніколи більше нікому не допоможу, так що на вас велика відповідальність, бо той, хто прийде до мене, може справді опинитися у скруті». На щастя, наступного дня гроші надійшли, і я змогла повернути борг. Цікаво, що сталося із цим чоловіком через рік. Можливо, його заарештували й вивезли до табору, як інших поляків? А може, відразу розстріляли? А може, він пережив війну? Певне, ні, такі добрі люди рідко мають стільки нахабства, щоб вижити... А наступного разу я поїхала на канікули в гори. І повернулася раніше, ніж планувала.

— Усі знали, що буде війна. Ні в кого не було ілюзій. «Буде війна», — казали за борщем. «Авжеж, війна буде», — відповідали за сирником. «А мені здається, що війна таки буде», — докидав хтось, посьорбуючи вечірній коньячок. Та коли я повернулася із Закопаного на два тижні раніше, батько нагримав на мене, що я, мовляв, марную вересневе сонце, вірячи в якісь нісенітниці. Я сказала: «Тату, я насилу знайшла місце в якомусь поїзді, бо з вокзалу вони відходять один за одним, напхом напхані, усі, хто живий, утікають до Варшави, до Лодзі, до Кракова, відпочивальники повертаються додому, викуповують у крамницях усі запаси». І я, вірячи в нісенітниці, привезла із собою валізу, напхану вщерть маслом, цукром, крупами, ваніллю, пачками кави, чаю, какао — словом, усім, що якимсь дивом ще можна було дістати, вистоявши довгу чергу. Ну, і завдяки цьому в нас були якісь запаси на перші тижні війни. Тим більше, що коли прийшли німці, уряд звернувся до населення по радіо й у газетах, благаючи громадян не закривати рахунків у Національному банку, бо резерви танули на очах. Банки перебували в облозі чи не гіршій, ніж кордони. І тоді батько сказав: «Поляки можуть собі забирати заощадження, а я не можу. Скажуть, що москаль, що мені патріотизму забракло». Отак ми втратили всі гроші.