Яцек Денель - Ляля

— Трепа тумати, чи я тумаю моя матка, чи моя матка тумає я. — І таке різне. Розповідала про свого кузена, який залишився в Німеччині й спершу робив кар’єру в партійних структурах, але потім якось потрапив у неласку. Розказувала, що його ув’язнювали у власному домі, за ним шпигували слуги: садівник, шофер, покоївки... Якось тітка Аді приїхала його перевідати, і він не міг з нею жодного разу поговорити віч-на-віч; нарешті поїхали до якогось озера й там ненадовго позбулися слуг, тож він зміг їй усе розказати: про те, які в Німеччині злидні, бо все призначається для важкої промисловості, про загони штурмовиків, про доноси й таке інше. Але тут з’явився шофер, і кузенові довелося перейти на нейтральні теми. Ми слухали ці розповіді, наче казку про залізного вовка, і не надто тітці вірили. З перспективи часу...

— Щось іще про Замок?

— Хіба я знаю? Я жодного разу його не оглянула, бо дядько постійно казав: «Чого ходитимеш сама, без гіда; домовмося якось, коли матиму трохи часу, то я тебе проведу по всіх закутках». У результаті ми так ніколи цього не зробили. Так само Юлек утовкмачував мені, що зроблений Бой-Желенським переклад Пруста геть поганий, бо в ньому порушено оригінальний ритм і змазано численні ефекти, тож краще мені почекати, доки він сам перекладе все. Переклав тільки останній том. Ах... але, але. Замок. У кінці коридору мешкала пані Жеромська з донькою, там ходили навшпиньках, бо то було однаково, що опинитися біля вдови й дитини Словацького чи Міцкевича; для нашого покоління Жеромський був усім. Те, що в житті він поводився як негідник, то інша справа, та для більшості поляків він був беззаперечним авторитетом у моральних, суспільних чи політичних питаннях... а перед Замком стояли селяни з Лисова.

— Як це?

— Бо в Лисові селяни часто були дуже високими й дуже гарними на вроду, тому їх брали до роти почесного караулу. Уяви собі, адже до тієї армії йшли дорослі чоловіки, а на село поверталися згодом вищими на двадцять сантиметрів, бо нарешті наїдалися там досхочу. Старі штани сягали їм до середини литок. А ще колись мене такий урятував від такого собі нахаби. Якийсь тип у трамваї почав до мене чіплятися, я йому кажу, щоб забирався, виходжу, пересідаю на інший трамвай, а він весь час за мною, пересідаю ще раз і ще. Аж нарешті дісталася Замку, а там у будці саме стояв молодий Осман з Лисова, козирнув мені, а я: «Заберіть цього типа, він мене переслідує». Той, побачивши, що йому загрожує, відразу вшився. А іншого разу мене намагався зґвалтувати племінник пана Косценського.

— Того з Казначейства, що в них кіт собаці по морді давав?

— Атож. Тато попрохав мене, щоб я тому племінникові щось відвезла від дядька. Домовилися, він запросив мене до себе... мені й на думку не спало, що він може до чогось мене силувати... щоправда, про нього різні чутки ходили, що він бонвіван і, розумієш, хворий на сифіліс, але наше знайомство було таким офіційним... Заходжу, а він зачиняє двері на ключ і каже мені, що все це навмисне підлаштував, щоб я опинилася в його обіймах і різне таке, маячню якусь меле, дивиться на мене хтиво. Я гримнула, що зараз закричу, а він: «Кричіть собі, тут ніхто не почує». І тоді я підбігла до вікна й заявила, що вистрибну...

— Ну, справжня тобі Лукреція. Хіба що ножа бракувало.

— ... і це його переконало. «Дурепа», — тільки й сказав мені, геть як наш ксьондз. І випустив мене. Невдовзі потому зустрічаю пана Косценського в поїзді. Розповідаю йому це все, а він мені: «Ах, це такий капосник, любить пожартувати». Мені аж мову відняло. А-а-а, і ще пригадую свого батька. Теоретичного батька, Бенецького. Годилося з ним час від часу бачитися. Зрештою, він був у певному розумінні другом сім’ї і, принаймні офіційно, моїм батьком. Отож ми якось зустрілися в Броклів, він прийшов мене побачити. А в мене саме була моя подруга з ліцею. Я їх знайомлю: «Мій батько, Казимир Бенецький, моя подруга Туська Росницька», а вони обоє як не почервоніють! І я відразу здогадалася. Йому тоді було добрячих шістдесят, уявляєш? А їй двадцять із хвостиком. Ну, та він завжди мав успіх у жінок.

— Крім Бенецького я ще побачилася з Ромусиним чоловіком. Точніше, удівцем. Ми зустрілися випадково... він запросив мене до себе додому, а я погодилася, не тому, що якось його любила, а від сорому за те моє жбурляння цукерками й ляльками, які він мені колись привозив. І я пішла їх відвідати. Двері відчинила якась страшенно потворна жінка, що скидалася на монгольську служницю, якась попихачка найгіршого ґатунку; а то була, як виявилося, його дружина, колишня медсестра з його кабінету. І в них було двійко хлопчиків, теж страшенно негарних.