Яцек Денель - Ляля

— Першу квартиру знайшла моя подруга, Бася. Бася була дуже вродливою дівчиною, із чорним волоссям, чорним таким, що аж вилискувало синявою, аж райдуга по ньому переливалася... та ніде правди діти, як донька запеклих ендеків [5] Ендеки — від початкових літер слів Narodowa Demokracja — національна демократія, назва пов’язаних ідейно польських націоналістичних організацій — Ліга польська (1887-93), Ліга народова (1893-1928), Союз польської молоді (1887-1918, з перервами), Національно-демократична партія (1897-1945), окремих емігрантських угруповань (після 1945) (прим. пер.). , вона мала певні політичні погляди й відповідних наречених з ОНР [6] ОНР — Національно-радикальний табір, радикальне ідейне угруповання, створене у 1934 р. молодими діячами, так званого Табору Великої Польщі (прим. пер.). . І саме вона знайшла десь таку пані, яка, може, і була расово чистою, зате тілесно брудною, нараховувала нам додаткову платню за кожнісіньку хвилину теплого душу, без кінця влаштовувала скандали через зуживання електрики, коли ми вечорами вчилися, і так далі, і так далі. І тоді на допомогу прийшла Рибалочка, тобто тітка Юлека, яка дружила з паном Люксембургом. Пан Люксембург, суддя Верховного суду, жив із дружиною й слугами у великому помешканні на вулиці Чацького, неподалік Університету і, здається, не був проти узяти двох приємних і гарних студенток на квартиру.

Прийняв нас у вітальні. Елегантний, уродливий, бездоганно вихований, цей пан Люксембург мав схильність до жартів і щедру вдачу. Сказав, що як знайомі його знайомих, ми можемо почуватися в нього як гості, тож краще не згадувати про платню за квартиру. У нього буде лише кілька скромних вимог: від такої й до такої години нам не вільно заходити до вітальні, бо він любить собі походити голяка. І ще кілька заборон такого ж штибу; здається, йому справляло втіху вдавати із себе Синю Бороду. Звичайно, через тиждень стало зрозумілим, що вся ця розмова була жартом, проте на Басю це справило незабутнє враження.

Як державний службовець найвищого рангу, пан Люксембург отримував дуже високу платню, а крім того ще й підробляв собі писанням спільно з однією дамою детективних романів, які частинами публікувалися щодня в газетах. Проте майже всі гроші витрачав на перегонах, отож дім не був надто заможним, а бідолашна пані Люксембург докладала неймовірних зусиль, щоб утримати його на гідному рівні. Тому за квартиру ми однаково платили, але дружині, та ще й потайки від чоловіка, для якого ми продовжували залишатися гостями.

Крім Люксембургів і нас були ще служниці — молода покоївка, досить невміла й не дуже розумна, але добра, і Антоніна, стара служниця, яка виконувала функції економки, керувала всім домом і без угаву конфліктувала з господинею, жінкою лагідною й делікатною. Перевага Антоніни полягала в тому, що вона завжди могла сказати, що, зрештою, часто й робила: «Я прийшла сюди задовго до вас, тож повірте, що я маю рацію», що могло бути аргументом як у дискусії про рецепт пирога, так і в питаннях заміни труб на кухні. Бо Антоніна була тут гай-гай, скільки років та ще й із гаком, за часів першої пані Люксембург, і знала тут кожен закуток.

Перша пані Люксембург була жінкою неймовірно розумною, освіченою й наполегливою. Вона чудово знала, що її молодий чоловік занадто ледачий, щоб добровільно готуватися до іспитів на юридичному факультеті, тому вона годинами опитувала його з усіх можливих кодексів і статутів. Зрештою, хоч вона й закінчила полоністику, то знала право так само добре, як її чоловік, коли не краще. Щоранку будила його о шостій, витягала з ліжка, наказувала вмитися й убратися, швидко подавала поживний сніданок, а тоді зачиняла мужа на ключ у кімнатці з підручниками. Випускала його на годину для опитування, а тоді знову зачиняла.

Нарешті пан Люксембург склав останнього іспита й на радощах пішов випити за це з колегами й повернувся майже на світанку. А дружина, заради сміху, щоб просто пожартувати, розумієш, розбудила його о шостій ранку. Він устав, умився, поснідав, як і щодня, мов у летаргічному сні; потому відкрив підручники й тоді збагнув, що йому більше не треба вивчати жодного рядка, жоднісінького параграфа. Підвівся, пішов до дружини й зажадав розлучення.

Тож нічого дивного, що друга пані Люксембург була тихою й лагідною. Не раз чула, як вона заспокоювала чоловіка, що спершу репетував над газетою: «Ідіотка, кретинка», а тоді по телефону в далеке вухо тієї дами, що навпереміну з ним писала детективні романи: «Та ж то здуріти можна, щоб поставити героя в такій ситуації, і що мені тепер із цим робити, нещасна жінко, що це вам у голову зайшло, шановна пані?!» А дружина, смикаючи його за руку, шепотіла: «Але ж, Брисю, так не можна, Брисю, припини кричати на неї, будь ласка, Брисю...» До того ж, вона пересувалася помешканням, мов сновида, бо мало того, що не давала ради з вічно дірявим домашнім бюджетом, то ще й Антоніна ставилася до неї в щонайкращому разі, як до якоїсь приблуди, як до неминучого зла. Ми втішали її, як могли, та й ті додаткові кілька злотих, що їх вона від нас отримувала, якось допомагали в щоденній боротьбі із цими химерними розкішними злиднями.