Яцек Денель - Ляля

— Що ввечері по телевізору? «Трамвай бажання». Е-е-е, не дивитимусь, по радіо концерт Шопена. Пригадую, як я їздила з Юлеком трамваєм, а він гукав до мне із другого кінця вагону: «Ходи д’мені, моя душко», чи інші якісь старопольські словечка, і всі на нас витріщалися. У Хмелевської теж був такий герой, що польської навчався з Вуєкової Біблії [4] Вуєкова Біблія — другий друкований католицький переклад на польську мову 1599 Біблії єзуїта Якуба Вуєка. Переклад тривав впродовж 1584-1595 (прим. пер.). , і це було дуже кумедно. Зрештою, у Лисові теж на столику лежала Вуєкова Біблія із прегарними ілюстраціями Доре, а на них янголи, пророки, патріархи...

— І що з нею сталося? — питаю, хоч і знаю відповідь.

— О, такий тоненький папір чудово підходив для самокруток. Совєти забрали.

— Колись один з Юлекових друзів розповідав мені, як вони собі добряче підпили і якось разом потрапили до нього додому. Відчинила служниця. Хлопець був напідпитку, а Юлек: «Ти навіть з нею не балакай. Вона взагалі на французькій літературі не знається».

Та ж таки служниця, уже не знаю, чи в акті помсти, та, мабуть, усе-таки від щирого серця, поскладала колись за його відсутності всю бібліотеку за кольорами й розміром: книжки у фіолетових палітурках від великих до малих, у синіх від великих до малих, у зелених і так далі. Він чи не місяць провів, упорядковуючи цей бардак.

— Зрештою, я була вже дуже офіційною нареченою. Юлек регулярно приводив мене до «Зодіаку», однієї з улюблених кав’ярень літературного середовища, де я колись дочекалася хвилини слави, а він разом зі мною, коли увійшов Гомбрович і від порогу вигукнув на всеньку залу, показуючи на мене своїм простягнутим пальцем на кінці своєї простягнутої долоні, націляючись на мене долонею і отим пальцем: «Хто, ах, хто ж ця прегарна пансіонерка?» Юлек десь із тиждень ходив гордий як не знаю хто... А іншого разу сидимо, а тут Павелек Гертц. Павелек Гертц був уродливий, як молодий Рамзес, стрункий, з великими чорними очима й чорнющим волоссям, а до того шкіру мав бліду, мов слонова кістка... неабищо. Ходив, погойдуючи стегнами й линув повз стільці по всьому «Зодіаку». Ну, і ми там сидимо, а він іде до телефону й говорить у слухавку так голосно, щоб його чули всі, буквально всі: «Ярославе» — хто ж зумів би безпомильно підробити оте бабунине «л» у слові «Ярославе»; хто може його передати на письмі! — «Приходь нині ввечері. У мене така гарна нова піжама, мусиш мене в ній побачити. Неодмінно». А наступного дня в «Літературних новинах» у розділі світської хроніки такі три рядки з якогось віршика:

І ніхто не знав, про що мова, окрім жменьки завсідників «Зодіаку» та їхніх знайомих.

— А араукарія?

— Так, авжеж, коли я кажу, куди мене Юлек водив, то треба розповісти й про це. Як дуже офіційну наречену — хоч батько й далі не погоджувався на цей шлюб, бо хотів, щоб я спершу закінчила університет — представляв мене своїм родичам, у тому числі графам Красінським. І там, перш ніж я встигла щось сказати, на самому порозі штовхнула високий геридон, до речі, який ідіот його поставив, ну, скажи, геридон на порозі? А на геридоні стояла...

— Араукарія, — я не втримався, щоб не вимовити це слово; на смак воно нагадує такі слова, як: марабу, Камасутра, енкаустика чи Тарквінія.

— Авжеж, араукарія. І, звісно, я зробила страшенний ляп, бо скинула араукарію з геридона. А до того ще й зробила гірший ляп, бо кинулася рибкою й підхопила її на льоту, замість того, щоб дозволити їй гепнутися на підлогу, поламатися дощенту й усе забруднити землею. Потому мене відрекомендували тіткам, які, усміхаючись і провадячи ненав’язливі розмови, дивилися на мене, мов на марсіянку... а ще згодом був обід, а на десерт неймовірний крем-брюле, який смакував мені так, що я дозволила собі попрохати добавки. Подумки вирішила, що араукарія однаково зробила своє, коли йдеться про крах мого реноме у світі, тож принаймні з’їм ще одну порцію. Ну, і після повторення виявилося, що мені трішечки, справді трішечки паморочиться голова, бо ж він виявився дуже міцним. Юлек увічливо попрохав мене більше не вимагати нової порції, і вечір якось добіг до кінця, немов його підганяло довгими жердинами все товариство.

До столичного університету я їхав, отримавши від бабуні солідне спорядження у вигляді опасистих хронік і оповідей про те, як насправді виглядає навчання у Варшаві. Додам, що то була доповідь, поділена на частини (машинопис починається тут, а закінчиться через кільканадцять сторінок), виголошувана протягом багатьох пообідь та вечорів наприкінці літа, коли ми зрізали на дачі квіти для букетів або поверталися додому пізно, покусані комарами й обтяжені кілограмами паперівок-падалок, вдосталь наївшись доспілих за день малини й суниць, що їх ми вишукували під темно-зеленим листям.