Яцек Денель - Ляля

— Бабуню!

— А що? Гм. І, уяви собі, розглядаюся я їхнім помешканням, дружина й діти якось дивно на мене позирають... а скрізь навколо Ромусині фотографії. Із шаллю, у капелюшку, у бальній сукні, у ліжку, у фотелі, у світлій сукенці, темній сукенці, скрізь, скрізь, у найрізноманітніших позах, за різні роки. Я допила чай, попрощалася. Вийшла, і дорогою до трамваю думала про цю жінку, про цю нещасну жінку.

Переїхавши до Замку, бабуня також перевелася до Юлека на романістику. І якраз тоді у Варшавському університеті після антисемітських акцій запровадили єврейські парти в аудиторіях.

— А ці єврейки, бо на романістиці головно були дівчата, протестували, і на всіх лекціях стояли попід стінами. Найгірше доводилося Мані Пашицівні, яку я пам’ятала ще з Кельце, бо тітка Саша давала їй уроки гри на фортепіано... Пашиці були неймовірно багатими, він був директором бельгійської чи французької електростанції... бо, знаєш, після першої світової в Польщі побудували купу західних фабрик, які через двадцять років мали відійти державі, але наразі були іноземними, усе за спекулятивними цінами, а працівники отримували дуже високу платню, про директора й казати годі; подейкували, що він отримував шість тисяч на місяць, то були шалені гроші — автомобіль, численні слуги, великий будинок. Манина мати була доволі паскудною бабелою, типова нуворишка, яка робила все, аби всі бачили кожного злотого, заробленого її чоловіком. Їздила містом в екіпажі зі зграйкою пуделів із червоними бантиками; щойно прийшли німці, хтось її виказав. Але я про інше. Маня Пашицівна, вихована в розкошах і комфорті, була дівчиною просто неймовірно ледачою; коли тітка Саша прийшла на перший урок, до Мані відрядили служницю для перегортання нот; тітка заявила, що коли Маня в неї вчитиметься, то їй доведеться, на жаль, не лише самій перегортати ноти, а ще й вдаряти по клавішах. І, уяви собі цю нещасну ледащицю, яка ніколи нічого не робила, переходила із класу до класу завдяки батьковим грошам, до університету пішла, аби бути партією не лише багатою, а ще й умовно освіченою, і раптом їй доводиться годинами стояти під стіною. Вона зсувалася, опиралася на стіну, нарікала. Решта дівчат дивилися на неї із глибоким жалем. Ну, а я, котра відмалку возила на санчатах єврейських дітей, звичайно, сіла за єврейську парту, — тут бабуня посміхається, неначе їй вдалося перехитрувати історію; звісно, моя бабуся, яка все життя була світочем, донька адвоката і таке інше, просто мусила сісти за єврейську парту. — А ці дівчата підбігають, перекрикують одна одну: «Послухайте, послухайте, ми не сідаємо, ми протестуємо!» А я — що теж протестую, бо я не єврейка. За моїм прикладом пішли Юлек і Кретинчик. Кретинчик — то такий Юлеків друг, хтось колись його так назвав, і прізвисько причепилося, ніхто його інакше не кликав. Смішно, але я навіть не пам’ятаю, як він насправді звався, не знаю, чи я будь-коли це знала. А найсмішніше, що він був дуже розумним і чуйним хлопцем, цей Кретинчик. Ми там сиділи впродовж усіх років, аж до останніх лекцій, коли Університет закрили, бо знову почалися антисемітські заворушення, кількох професорів публічно зневажили, у когось жбурнули плювальницею, а університетським подвір’ям вешталися юрби оенерівців із голосами, напоєними любов’ю до вітчизни. Іду собі якось, аж тут, уяви собі, п’ятеро височенних студентів зі здоровенними палицями в руках збираються лупцювати невеличкого, худого єврея в окулярах... То я просто в очі їм і кажу: «Що ж, браво, герої, п’ятеро на одного, ще було собі меншого вибрати, або дівчину, усі як один — Завіша Чорний і Болеслав Хоробрий, відразу знати!..» Вони з тими палицями до мене, один уже замахнувся, але другий схопив його за руку й каже: «Годі, я цю пані знаю». Дивлюся, а це син моєї шкільної вчительки, тієї, що не бажала собі, аби я купувала в єврейських крамничках. І звертається до мене з обуренням і відразою, тим-таки голосом, напоєним любов’ю до вітчизни: «Знаєте, я від вас цього не сподівався, не думав, що зустріну вас за таких обставин». А я: «Щодо мене, то я якраз і сподівалася, що зустріну вас за таких обставин», і пішла геть. Та була задоволена, що той бідолаха втік! Останній іспит мав відбутися в жовтні, і я б захистила диплом... гм. Ну, але почалася війна.

— А Юлек усе склав?

— Давно склав. Працював, перекладав. Боже, що то був за чоловік... я до нього приходила, пообнімаємося трохи, а він раптом уставав і казав мені: «Пробач, Лялюню, але я мушу ще перекласти десять сторінок». І перекладав.