Яцек Денель - Ляля

— І забрали? — питаю тактовно, дякуючи цим за неперевершене виконання ролі херувима із золотим мечем.

— Аякже. Забрали. А я їм: «І ще заберіть коня з обори й поверніть на місце корову, бо змерзне». А той солдатик: «Але пані, це капітанський кінь, капітан — то страшна людина, він розгнівається». — «Нехай собі гнівається, — кажу, — аби коня вивів з обори». — «Ви не розумієте, він страшні речі робить, цей капітан, йому людину вбити — однаково, що муху», — і кидається мені в ноги. «Бариня, — хлипає, — бариня, він цього коня до віта-а-альні заведе». — «А де цей ваш капітан? Я з ним сама побалакаю». Ну, то він мене провів; капітан ставний, кремезний мов дуб, хоч армія й окупаційна. Французькою говорив, то вже добре. «Заберіть, будь ласка, свого коня з обори й прив’яжіть у стайні. Обора має бути для моєї корови». — «А чому? Тримайте корову в стайні». — «Стайня велика, і корова в ній змерзне». — «А мій кінь не змерзне?» — «А ваш кінь молоко дає?» Подумав, подумав і наказав прив’язати коня в стайні. Пішли разом до маєтку, бо він хотів вибрати кімнати, щоб розквартирувати солдатів. «Неймовірно, — повторював він, роззираючись довкола, — неймовірно. Ніколи не сподівався знайти в польському домі стільки прегарних картин, стільки чудових книжок, такий вишуканий інтер’єр». А я собі думаю: «Ах ти, негіднику, пройдисвіте, а що ти собі думав — що приїдеш до Польщі й побачиш монгольські юрти й білих ведмедів?», і відказую йому: «А знаєте, я ніколи не сподівалася, що хтось із німців це помітить». — «Один — один», — відповів він і широко посміхнувся.

Тим часом Юлек сидів у розбомбленій Варшаві.

Що ж, слід сказати, що Юлек ніколи не був героєм. Як його втілення, можу лише додати від себе, що цілковито його розумію. Довідавшись про всі подвиги моєї бабуні, конфлікти з німцями, допомогу партизанам, небезпечні ескапади, він, смертельно збліднувши, зачинявся у своїй кімнаті з Анатолем Франсом. Зате й не боявся бомб — мабуть, через те, що їхні вигадливі траєкторії породжені математикою, яка для Юлека завжди була оповитою чорною магією й незвіданою таїною. Куля й бомба належать до царства сліпого фатуму й абстракції.

— Під час облоги Варшави, коли навколо падали бомби й усі сиділи по підвалах, Юлек залишився у своїй кімнаті. «Якщо я здохну від смороду й задухи, то краще вже у власній квартирі», — сказав він. Сидів у фотелі, місто палає, а він читає газету. І раптом чує якийсь такий звук «пс-с-ст» і дзенькіт. А це у вікно влетів осколок, пробив дірку в газеті й застряг у бронзовій ніжці люстри, якраз над Юлековою головою. «Я й не пригадую, — розповідав він, — як опинився в підвалі».

Так чи сяк, то була маленька бабунина перемога, бо вона завжди боялася бомбардувань (може, через те, що краще знала математику, а може, ні).

— Юлек казав, що це й не дивно, бо німця я забалакаю, а бомбу — ні.

Щиро кажучи, я й не знаю достеменно, з якого помешкання до якого підвалу збігав тоді Юлек, але підозрюю, що це діялося в тітки Хичевської.

Бо крім мамуні Юлек мав ще й тітку, оцю Хичевську, що славилася кепською й досить асиметричною фігурою, яку, зрештою, оспівував один зі славетних Юлекових віршиків — хоч не скажу напевне, уві сні він його вигадав, чи на яву:

Донька тітки Хичевської — то Рибалочка. У ній було чимало вірменської крові, тож, певне, через це посеред її обличчя пишався велетенський гострий ніс, який і породив її прізвисько, котре, звісно, теж було Юлековою вигадкою.

Квартира Рибалочки була облаштована неймовірно гарно, бо Рибалоччин самчик був мистецтвознавцем і реставратором меблів; виконував роботи для різних державних установ, які час від часу за копійки продавали йому різні понищені речі, а він їх реставрував, перетворюючи на справжні перлини.

На столі стояв великий бірюзовий таріль із намальованими на ньому гранатовими плодами, скрізь композиції, декор, скрізь кольорові акценти й бездоганні пропорції.

— Знаєш, я зробила страшенний ляп, — каже мені якось бабуся, — бо одна стулка шафи була відкрита й видко було гуцульську сорочку, прегарно гаптовану бірюзовими нитками на червоному тлі. Рукав зсунувся й мало не землі торкався, і я простягнула руку, щоб поправити, а Рибалочка засичала: «Облишшш, так має бути». А пішла я до неї, бо тато заявив, що крім «Аматі», подарованої Мішею де Сікаром, у нього є чудова скрипка, якої йому цілком достатньо при його здібностях, отож добре було б «Аматі» продати. Я відвезла скрипку до Варшави, де вона мала чекати на оцінювача, а я не хотіла залишати інструмент у себе вдома, бо це справжній жах, у Замку вешталося стільки люду, крім того, ця моя кімнатка така крихітна, щось могло впасти, розтрощити... ну, і Юлек натякнув, що, може, до Рибалочки. Там скрипка теж чекала на оцінювача. Там вона й згоріла у перші ж дні бомбардувань Варшави, у товаристві гуцульської сорочки, тареля із гранатами, ампірного шезлонга, кількох Луї-Філіппів, бідермайєрівської софи, ритму й композицій.