Яцек Денель - Ляля

Що ж іще діялося в ці перші дні війни?

Молодий пан Гесс одяг форму офіцера запасу, воював і потрапив у полон до німців. Дядько якось його визволив, йому й волосок з голови не впав, та слід сказати, що поводився Гесс шляхетно. Інша справа — двійко братів із сусіднього маєтку, ті, що навіть у лісі мали биті дороги. Тепер цими дорогами легко їздили німецькі танки.

До будинку інженера Р-ського постукали сумовиті панове й наказали йому запакувати колекції. Згодом прийшли носильники й винесли старанно поскладані до скринь картини, книжки, порцеляну й срібло. Не взяли тільки пістолета, з якого інженер Р-ський вистрілив собі в голову, щойно вони пішли. Поховали його під стіною цвинтаря, як і всіх самогубців.

Молодий пан Пшипковський, германофіл, вирізьбив медаль із профілями погромника євреїв Тита Флавія та Геббельса. І надіслав це останньому в подарунок.

Прапрабабуня Броклева зникла. Усі страшенно перелякалися, шукали її по всьому маєтку, на луках, по сусідніх селах, аж раптом за кілька годин бабуся Ванда повертається з Кельце в чудовому гуморі й каже: «Я прожила дев’яносто літ, і жодного разу не зробила собі завивки. Вирішила спробувати».

І ще є історія про лікарів. У Кельце було двоє славних хірургів. Один з них був відомим медиком, випускником славетного університету, загально шанованою людиною. Проблема полягала в тім, що хірург він був поганенький, не кажучи вже про те, що з віком пам’ять йому дуже погіршилася, тож містом кружляли анекдоти про годинники, ланцети й ножиці, зашиті ним через звичайну неуважливість у черевах пацієнтів. Другий був прекрасним лікарем, проте насправді не мав медичної освіти; під час Першої світової пішов до армії за санітара й пройшов хіба що якийсь початковий курс медичної допомоги. Проте він мав таку кебету до всього, що стосувалося різання й зашивання, такі вправні руки, такий уроджений талант, що йому швидко дозволили оперувати; зрештою, людей бракувало, як це завжди буває на фронті. Так він і здобув вишкіл, на найскладніших, зрештою, випадках, і швидко став у цьому своєму... ну, у цьому полку найкращим хірургом.

— Але на медичний не пішов?

— Де там! Зробив собі якісь ліві документи й упродовж багатьох років просто лікарював у Кельце, оперував у лікарні. Але професійної етики так і не опанував. За все брав гроші. Пригадую, колись я чекала в нього на прийом, а там плаче якась жінка, що чоловіка привезла з апендицитом. «Ни маю гроший». — «Може бути теля». — «Привезу, пане дохтуре, привезу, тілько воперуйте го, пане дохтуре». — «Буде теля — буде операція». Вона повернулася по теля, а чоловік помирав у приймальній. Кажу: «Як вам не соромно? Ви не могли негайно почати операцію?» А він: «Що ви, здуріли? Як він мені помре на столі, то баба теляти не віддасть. І що мені з того?» Справжній хам. Врешті хтось довідався, що він звичайний санітар, а не «доктор мед. наук». Справа потрапила до суду, та, мабуть, той лікар мав неабияких пацієнтів, хай там як, а йому дозволили й далі оперувати, мовляв, він здобув освіту на практиці.

— Це наче хрещення кров’ю в мучеників. Якщо їх не було охрещено, то мученицька кров змивала гріхи. Обожнюю ці теологічні викрутаси. І що?

— Під час німецького наступу його перехопив на вулиці якийсь офіцер й наказав бігти на вокзал, до поранених. А він йому: «І не думаю. Я не збираюся ризикувати життям». Тоді офіцер витягнув з кобури пістолета й каже: «Ви підете». — «Ні». І офіцер його застрелив.

— А другий лікар?

— Другий лікар геройськи рятував людей, рятував їх під час обстрілу, метушився як муха в окропі, перев’язував рани. А потім, коли німці захопили місто й ніхто вже давно не стріляв, лікар повертався додому, і його поцілила якась випадкова куля.

— Ну, і ще був доктор Каліш.

— Каліш? Був... але я не пам’ятаю.

Цю історію я вже розповім за бабуню сам. Дедалі більше розповідаю за неї. Усе розсипається, тьмяніє, розповзається на клоччя.

Бабунин розпад найкраще було видко за розпадом оповіді. Спершу бракувало хіба що дрібних елементів («Що зі мною коїться... не пам’ятаю вже, нічого не пам’ятаю... хто, в біса, знімав у 1938 «Літо в Ноані»? То була одна з перших ролей Андрич, вона тоді була невимовно прекрасною, невимовно... не пам’ятаю»), тоді зникали уривки історії, подробиці змішувалися й ніхто не знав, де стояла слива, а де вишні, якого кольору була сукня пані Н. якогось вечора, і так далі, а бабуня, як завжди, хвилювалася через розповідь і доповнювала її власною уявою, тобто субстанцією іншої природи. Згодом почали зникати цілі розповіді, або й гірше, одні історії змішувалися з іншими, доходило до незвичайних контамінацій та абсурдних зіставлень.