Яцек Денель - Ляля

— Якби хтось дозволяв мені так себе ошукувати й обкрадати, як Броклі селянам, то я б його теж любив.

— Вони це усвідомлювали. Батько якось пішов до Мілевського...

— Мілевський — це той розумний селянин, що світа побачив?

— Так, Мілевський був дуже розумним, кмітливим, а до того ж у світі бувалий, бо не один рік провів у царській армії й воював з японцями. До війни, щоразу, як ми проводили канікули в Лисові, купували в нього молоко. І батько пішов до Мілевського сказати, що ми більше молока в нього не купуватимемо, бо досі він нам щодня передавав бідон... ах, колись те молоко приносила така вродлива дівчина, що батько навмисне раніше вставав, щоб їй відчинити й надивитися; у Лисові порода була дуже гарна... так-от, батько пішов до Мілевського й каже, що через війну, кризу, відсутність грошей і так далі. А Мілевський йому на те: «Пане раднику, я завдяки вам п’ятнадцять років жив. Кривди мені не буде, як ви трошки поживете завдяки мені». І посилав нам молоко до кінця війни.

— Проте вони й далі крали... Пам’ятаєш, як украли солому?

— Ну-у-у, як солому вкрали... як це було?

— Ти лежала хвора. А коли встала й пішла до стодоли, то виявилося, що вся солома зникла. А було її багато як ніколи, якийсь такий особливий рік, що все горище стодоли було напхане соломою аж до самісінького даху. Отож ти пішла до сільського клубу, тобто до крамнички, стала на порозі й сказала...

— Сказала: «Я лежала хвора, а ви вкрали в мене всю солому». Тиша. «Не всю», — каже один. «Усю», — відказую спокійно (а голос бабунин лунає з такою самою смертельною серйозністю, як тоді, мені навіть здається, що «солома» звучить як «діаманти»). То вони перезирнулися, і хтось каже: «Не може бути». — «Ну, то ходіть, побачите». Пішли, усі гуртом, увійшли, переконалися, роззирнулися порожньою стодолою. «Холера, — каже якийсь, — та й негідник же той, хто решту забрав». Похитали головами, перепросили й наступного дня привезли мені від німецького управителя цілий віз соломи. Брудної, бо таки брудної, та байдуже. Викупили й привезли. А дрова були від німців.

— Від німців?

— Так, бо колись приїхали німці возами, здається, реквізицію робили, забирали по селах понадлімітну худобу, сховані дрова й тютюн. Дивлюся, аж у них стільки дров... а в нас нічого, усього бракує, холодно... підійшла до возу, схопила кілька поліняк і помчала з ними додому. А німці за мною. Не ті, чужі, а наші. Вбігла до вітальні, жбурнула дровеняки на підлогу, під крісло... ні, під отой пуф, що стоїть під вікном. Тоді він теж був обтягнутий так, що внизу тканина сягала до землі й нічого не було видно. «Що ви робите? — кричать німці. — Що ви робите із цими дровами?» І я каючись кажу їм, що в нас немає дров. «Ви що, збожеволіли, чужі солдати, а ви таке виробляєте? Хочете, щоб вас звинуватили в крадіжці майна Тисячолітнього Рейху? Треба було нам сказати, що немає чим палити». І відтоді привозили дрова.

Бабуня завжди казала, що всеньке життя мала більше щастя, ніж розуму, і що якби вона розповіла правду про своїх німців, то її б назвали фольксдойчкою.

І справді, німці, розквартировані в Лисові, не були ніякими кровожерними тварюками, а звичайними собі міщанами з дуже порядними німецькими звичками. Один захищав дівчинку під час бомбардування, інший грав Моцарта на губній гармоніці й запевняв, що в рідному місті грав у симфонічному оркестрі філармонії. («А згодом йому прийшла телеграма, що дружина й донечка загинули під бомбами в якомусь місті; назавтра я бачила, як його везли разом з іншими на східний фронт; він сидів ззаду вантажівки, сіро-зелений на виду, утупившись удалину невидющим поглядом; таким я його й запам’ятала»). Капітан позичав книжки про мистецтво, рудий фельдфебель допомагав по господарству, а Аполлон з підтяжками закохався в бабусю.

— Ну-у-у, Аполлон з підтяжками був божественно вродливим мужчиною. Виглядав точнісінько як Аполлон Бельведерський, мав ідеальну фігуру й шляхетні риси обличчя. Проте був страшенним нечупарою, і в нього завжди звисали з обох боків шлейки від комбінезона. Він ходив за мною мов пес, бродив із непритомним поглядом, хапався за будь-яку роботу вдома: мив посуд, шорував срібло, чистив картоплю. А він же окупант! Нарешті я заявила рудому фельдфебелеві, що ситуація дурна, бо я заміжня, і Юлек не повинен терпіти Аполлона, а з іншого боку, якщо вони поб’ються, то буде справжня катастрофа, ну, то рудий фельдфебель з ним побалакав. Аполлон якийсь час ходив засмучений, та невдовзі змирився; зрештою, він був неймовірно дурним.