Яцек Денель - Ляля

І чи буде вона тоді собою? Чи є вона ще собою зараз? Хтось розповідав мені про старе англійське подружжя в Індії. На ринку, між ятками з тим, що зазвичай продають в Індії, сидів приборкувач змій. Був він, як і кожний приборкувач, оточений кобрами, що витанцьовували в такт мелодії, яку він грав на флейті. І раптом чоловік знепритомнів. Кобри розповзлися площею, люди розбіглися із криком, перелякані жінки забирали своїх дітей, чоловіки хапалися за ножі. І тоді стара англійка підійшла до кошика, сіла на землю й почала грати на флейті. Змії повернулися на своє місце. «Ми з тобою одружені сорок років, Мері, — сказав її чоловік, — але ти ніколи не казала мені, що вмієш приборкувати кобр». — «Бо ти ніколи не питав».

Люди змінюються, перетворюються на цілковиту протилежність. Хтось розкладає пасьянси й гладить голівки онуків і корінці книжок, і ніхто не знає, що його улюблені міфічні персонажі — Еринії. Іще хтось півжиття робить паперові торбинки, а згодом перетворюється на Достоєвського. Серійний убивця доглядає канарка в камері. Та чи бачив хтось, щоб чижик упав на землю мідним зливком? А от, приміром, базальт — чи швидко перетворюється на метр оксамиту? Зміни — це найбільша втіха людської душі — тому складно повірити, щоб звичайний тихий подих означав смерть. Хтозна, думав я далі, чекаючи, доки бабуся прокинеться — чи не занадто ми прив’язуємо душі до тіл. Може, за життя одного тіла в ньому мешкає кілька душ? І колишня бабуся давно вже прогулюється емпіреями, проходжується по високій траві, білій від нарцисів, мов у Брюгге, про яке вона мені колись розповідала, а тут живе собі хтось інший... Якийсь невправний дублер, що не дуже добре вивчив свою роль, плутає історії, наполягає на абсурдах і, виснажений постійною грою, спить цілими днями у фотелі, у плямах світла, що сотається між листків герані.

— Чаю?

— Що? — питає розбуркана бабуся. — Що?

— Чаю?

— Так, так, із задоволенням.

— То я поставлю воду.

— То постав. Є сирник від графині.

— Але встав зуби.

— Знущаєшся, знущаєшся!

Таке кумедне оте наше життя тамтешнє, олівське. Щось говоримо, тоді мовчанка, поринаємо: вона в сон, я у книжку. За чверть години буджу бабусю, коли підводжуся, щоб поставити воду. Повертаюся, читаю, сіється якийсь дощик. Вода вже давно закипіла.

— То, може, кави?

— Ага, так. Кави.

І я готую каву. Іще за чверть години. Приношу чашечки, солодке. Читаємо. Обмінюємося словами, як жетонами — кожне з нас знає, що почує натомість, неначе то маленькі кубики зі слонової кістки або карти із золотим ієрогліфом, що ідеально лягають одна на одну карбованими бережками. Якась дуже давня гра, що її витоків ніхто не пригадує — не підраховуємо балів, не забираємо карт, лише без кінця складаємо чергові деталі, породжені одна одною. І цього нам досить.

Раз, іноді двічі на тиждень приходить Моніка, дівчина мого брата, яка за офіційною версією підробляла собі прибиранням, а насправді доглядала бабусю і, прибираючи чи миючи посуд, вислуховувала її імлисті розповіді. Разом ми влаштовували невеличкі революції. Позбувалися всіх маленьких, часом напівзотлілих сушених букетиків, що їх у самій лише вітальні я нарахував чи не тридцять; розстеляли на підлозі велику ряднину й вирішували, що ще придатне, а бабуся або сиділа з похмурим виглядом, мовляв, ми з неї знущаємося, або кидала: «Як прибираємо, то прибираємо, це теж викинь!», і різким рухом викидала гілку кизильника чи дельфінію.

Проводили ми й заздалегідь приречену на поразку акцію викидання різного бозна-чого, наприклад, червоних кришечок від пасти з ікри, які бабуся збирала й будувала з них пірамідки на холодильнику, бо ж вони червоні, а на кухні всі каструлі, дзбанки й сковорідки були червоні; звісно, ми робили це поступово, по одному поверху пірамідки, щоб нічого не було видно, адже такі акції вимагають особливої обережності. Іншим разом ми викидали зігнилі фрукти, зіпсовані йогурти й сирочки, чий термін придатності давно вже минув. Із цим було, мабуть, найважче, бо навіть погоджуючись, що їх уже не можна їсти, бабуся конче хотіла їх врятувати й поставити нову мисочку «для котів»; потім вона забувала взяти це із собою, виходячи на подвір’я, і так стіл поступово заростав черговими «длякотами», що відгонили падлом і виділяли якісь жахливі міазми. Ми терпіли цей морг аж до історії з несвіжою курячою грудкою, яку бабуся вирішила приготувати для нас на обід; я підійшов до сковорідки, принюхався й закричав: «Викинути!» Безсумнівний спротив: «Але ж воно ще цілком добре». Після тривалих перемовин за так званим методом Карнаухова було вирішено, що зіпсоване м’ясо в такому разі призначатиметься для котів, проте бабуся вже насипала їм корму до мисочки, тож ми вирішили поки що не виносити. Коли назавтра я повернувся додому з міста, то застав бабуню, яка готувала чергову диво-страву із тієї ж таки курячої грудки. Я вдаюся до обвинувального тону; бабуся ж — мов та скеля. «їж, — кажу, — їж цю отруту». І вона з’їла. Решту я викинув, а заразом й інші котячі делікатеси, зглевілі сирки та іншу гидоту.