Яцек Денель - Ляля

— Але як я вас усіх повкладаю?

— Нормально. Матеуш на одному ліжку, а Бася зі мною на іншому. Ми вже звикли, бо вона завжди спала в мене, коли приїжджала до Варшави. Якось нічого при цьому не сталося.

— Ганьба й розпуста.

І, звичайно, назавтра вранці бабуся ввійшла до кімнати з питанням на вустах:

— А ви тут всі спали? — до Басі, тоном інквізитора: «З ким ти спала?»

— А як ви гадаєте?

— З Яцеком. Бо він худіший, легше поміститися. А цей товстий.

— От бачиш, — засміялася Бася. — Дісталося тобі, Матеуше.

— І так ви спали під однією периною?

— Так.

— І змайстрував тобі дитину?

— Ні.

— Ну й тюхтій, — дісталося й мені.

Іншого разу Бася миє посуд, Матеуш у ванній, я в крамниці.

— А хто це так кашляє у ванній, Басю? Твій коханець?

— Який мій коханець?

— Ну, Матеуш.

— Але Матеуш не мій коханець. Я ж бо спала з Яцеком.

— Ге! Це такий камуфляж.

Нарешті Бася не витримала й поїхала додому; іще наостанок, уставши рано-вранці, щоб спакувати речі, почула від бабусі, яка тупцяла помешканням:

— А де мужики?

— Сплять.

— А що, так ти їх замучила?

Щойно поїхала Бася, як і Матеуш відразу почав натякати, що вдома чекає робота, що за сестрою стужився й узагалі мусить повертатися. А що перспектива зостатися з бабусею сам-на-сам мені не надто всміхалася, то я відмовляв його від цього наміру, та й бабуня мене підтримувала, бо завжди полюбляла товариство гарних чоловіків; а Матеуша вважала саме таким, про що ми довідалися випадково, коли вона правильно відповіла на моє запитання, як-от: «Хто написав «Героїчну симфонію?» чи «Хто написав «Пармський монастир»?

— Браво! — вигукнув я, — ви виграли «Фіат-чінквеченто» зі склоочисниками й красенем шофером.

— Я волію «Чінквеченто», а не шофера, — відказала бабуся й за мить спитала: «А що ви нині робите?»

— Ми? Матеуш їде на прослуховування. Тоді повертається додому.

— Ну, дивіться, красень шофер виїздить. Та залишіться бодай на два дні.

Але все вже було заплановано, квиток куплено, квіти принесено. Ми сиділи за столом, навколо бриніло раннє серпневе надвечір’я. І раптом я побачив, як бабусині руки затискаються на стільниці, як вона повільно зсувається, а долоні невтримно повзуть уздовж країв столу. Я підхопив її, підтримав однією рукою, другою сягнув по воду... а від бабусі тим часом залишилося тільки тіло, так мені здалося: обважніле тіло, яке я підтримував, і яке зсунулося на землю. Я чув якесь бурмотіння, намагався щось їй сказати, вливав до рота воду, силкувався, аби вона мене почула. Попри всю цю паніку мені в голові особливо закарбувалося, що її останні слова перед утратою свідомості були: «Ісусе, Маріє». На щастя, це не були її справді останні слова.

Потім вона лежала на підлозі; Матеуш, який складав речі в сусідній кімнаті, прибіг на мої крики, і ми вдвох намагалися якось повернути бабусю до тями; я прикладав їй до обличчя лід із холодильника, плескав, щипав... піднімали руки й ноги, щоб кров допливла до серця, дзвонив до батьків і викликав швидку.

Цікаво, що тепер я пригадую якусь наче театральність усього цього, причому театральність подвійну, по-перше, справа була серйозною й драматичною, я перелякався до смерті, впав у відчай, розгубився як герой трагедії, а по-друге, у цьому був якийсь елемент гри. Мені тремтіли руки; зазвичай я намагався б це вгамувати, але тут здалося, що це якось підходить до антуражу. Те саме й із безладністю фраз. Могло би здаватися, що я робив це свідомо. Боже збав! Лише невдовзі я знайшов час над цим подумати — але мені справді щось здавалося сценічним; зрештою, може, саме це дозволило діяти так швидко й вправно.

Бабуся поволі опритомнювала й почала наполягати, мовляв, сама встане, та скінчилося це сумно; через якийсь час ми допомогли їй підвестися з підлоги на кухні й відвели до дивана в кімнаті. Бабуся була в мокрій сукні, блювала в тазик, така слабенька, і цим викликала в мені безмежну любов і співчуття, а ще радість, що вона повернулася до тіла, бабуся, якою вона була.

За чверть години приїхали батьки й швидка допомога. Виявилося, що бабуня зневоднилася й доведеться забрати її до лікарні, аби вона кілька днів побула під наглядом.

За її відсутності ми з Монікою трохи поприбирали — викинули майже все з однієї з кухонних шаф (гіпс, клей для шпалер, креми для взуття, засоби від іржі, запліснявілі фарби), а мама — старе насіння й засоби від шкідників із тумбочки в кімнаті. При нагоді знайшли купу фотографій і документів. Бабусині статті за 1945 рік, рецензії, записники із враженнями від концертів, афіша з написом «магістр Леон Ганек», чернетки радіопередач. А крім того — щоденник одинадцятирічної Лялі Бенецької. Ах, який це неймовірний документ — усе, що вмерло, враз ожило. Навіть Ядзя Контримівна. На титульній сторінці: