Яцек Денель - Ляля

Наступна сторінка:

Польська

Вправи для IV кл Войцех Граматика. Повторювати. Орфографія: Шолер-Боґацький III б. Читати Іліяду

Латина

Франц.

Вправи. Грам

На звороті (у стовпчик):

Матем. Географія Природа Релігія Історія

Якісь малюночки, латинські слова. Трохи далі:

8— 9 причісування і т. д.

9— 10 купування ялин

10 1/2 — 12 до Ядзі

12 1/4 — 1 1/2 пекти пряники

1 1/2 — 2 1/2 прибирання іграшок обід

Зробити зачіску

Прикрашати ялинку

Покупки на ці 10 зл.

Приготування на завтра, сукня і т.д.

Писання листів

Ще кілька малюнків (автопортрет стилізований на кінозірку; поруч якийсь хлопчик, підписано: Дитина з метеликом) і вже іншим, дорослим (чи, може, дорослішим) почерком:

Розказати Стасеві Вольському про сон у якому я помирала, він плакав і сказав «ти не помреш кохана» А Тітка Саша запитала що це значить «кохана»?

— І як ти себе почуваєш? — звично запитав я, коли прийшов відвідати її в лікарні.

— Е-е-ех...

Найдужче їй, мабуть, перешкоджала бабера, яка хропла на сусідньому ліжку. Канадський лісоруб у порівнянні з нею здавався дитиною; у житті я не чув, щоб жінка хропла так голосно. Бабуся щомиті:

— І вночі те саме. Я ока не зімкнула, — і хихоче.

Я читав їй уривки зі щоденника Лялі Бенецької. Події вона пам’ятала, але з деякими людьми було гірше.

— А хто це Стась Вольський?

— Стась Вольський? Не знаю.

Імла лягає на міста.

Я сидів, обіймав її, гладив по руці. І все-таки не витримав довше, ніж сорок хвилин. Інші відвідувачі були зо чверть години, проте мені однаково здавалося, що вийти раніше — це немовби скоїти якийсь злочин.

Вийшовши з лікарні, бабуся була якоюсь слабкою й млявою, наче муха в мед і. Крім того, їй геть відмовив сечовий міхур. Довелося купити памперси — бабусі, яка так жаліла старого сусіду із хворобою Паркінсона.

— Повертаються дитячі літа, — сказала вона, лягаючи в ліжко.

Вона почала нагадувати поламаний механізм: розум, сантехніка, біологічний годинник... Мене лякала постійна демонстрація фізіології, зникнення будь-яких бар’єрів сорому; я дивився на неї, і мені здавалося (як це банально), що переді мною дитина; нагадування: поцюняй, одягни памперс, ні, одягни памперс, от бачиш, я ж тобі казав, ні, не чіпай цього, дай, я приберу... якось увечері задзеленчав телефон, і вона вийшла з ванної без піжамних штанів, і стояла така худа, розмовляючи з мамою; я гадав, що вона затулила перед і рукою тримає якийсь шматок туалетного паперу, але побачив його лише між голими стегнами. Ніколи раніше я не бачив її голою — і мені раптом зробилося її так жаль, що я тільки й кинув «добраніч» і ліг спати.

У неї розвинулася манія самодостатності. Це вона вилазила на горіха, вона закривала розбите вікно в сарайчику важкими дверима, вона режисирувала «Копійчаний роман».

Роздивляємося репродукцію «Дівчини, що читає листа біля вікна» Вермеєра, яка висить над комодом, а бабуся, показуючи на мамину картину:

— А ота дівчина теж звідти. Знаєш, хто її малював?

— Мама.

— Ні, я.

— Але, бабусю, це малювала мама, як і оті дві.

— Оті так, а цю ні. Мама малювала пейзаж, а я цих двох жінок, оцю кам’яну і оцю живу.

Я навіть щоденника закинув, бо не давав ради із записуванням цього всього. Та потім сказав собі, що ні, що це важливо, саме це і є важливим, і писав далі:

Прийшла Монічка з великим букетом гербер для бабусі. Вона теж нажахана. Знову суперечки з бабусею (бо вона вдень лягає): «Ти памперс одягла?» — «Ще ні». — «То одягни, будь ласка». За мить те саме. І знову. Нарешті приходжу, а памперс розкладений на ковдрі. «Цього не досить». — «Знущається наді мною, поскаржуся мамі». І так без кінця. Приходжу. «Одягла?» — а бабуся виконує якісь броунівські рухи під ковдрою: «Одягаю».

Усе напоказ, усе, мов оголені тканини.

Виходить з туалету. «Дивлюся на себе в дзеркало, і мені аж недобре стає. Як я постаріла через оту лікарню». — «Але, бабусю, ти анітрохи не змінилася» — кажу, бо це чистісінька правда. «Ах, бо в тобі промовляє любов, ти не помічаєш, зате я це бачу». І відразу потому стоїть перед дзеркалом і кокетливо говорить: «Єдине, що в мене зосталося — це гарні ноги. Навіть схудли за останній час».

І що тут тамувати — сміх чи плач?

Літо скінчилося, і мені довелося переїхати до Варшави. Моніка оселилася в бабусі й сперечалася з нею вдень і вночі, щоб та ходила до туалету, одягала памперси, приймала ліки, не виходила під час спеки, і так далі, і так далі. Ну, але крім роботи вдома Моніка мала ще заняття в університеті, отож мамі однаково доводилося приїздити щодня і, залежно від планів Моніки, витягати бабусю з ліжка, готувати для неї обід або вкладати спати.