Яцек Денель - Ляля

І марно було її переконувати, що це неможливо. Зося-самося виступала в парі із Совою-Мудрагелькою. Найдужче ми боялися, що вона заподіє собі якусь шкоду, якщо справді вирішить вилізти у вікно. Або нарвати фруктів. Як тоді, коли сусіди знайшли її, коли вона лежала під черешнею.

— Пані Гелено, що трапилося?

— Я впала.

— Будь ласка, підведіться, о, ще трішечки, добре. А що тут цей ослінчик робить?

— А, це я хотіла залізти на дерево й назривати трохи черешень.

Я приїжджав, сідав у фотелі й силкувався пригадати собі її колишнє золоте тло, хоч і знав, що вона ніколи більше не повернеться звідти, де опинилася тепер, і назавжди залишиться облущеною іконою... Зате мама метушилася по квартирі, вмикала пральку й удавала детектива, що йде по сліду, тобто допитувалася в бабусі по черзі, який зараз рік, як її звати й таке інше; а коли бабуся силкувалася розповісти якусь історію, мама доти тягла її за язика, доки та плуталася в зізнаннях, а мама, мов такий собі доморослий Сократ, переможно вигукувала:

— Авжеж, авжеж, а все тому, що ти не тренуєш мозок! Ще трохи — і перетворишся на безмозку кретинку!

— Як ти до мене звертаєшся?!

— Звертаюся до тебе так, як і слід звертатися до жінки, яка не читає книжок і не вдягає зубів!

— Мамо, — кажу, — ти не повинна так кричати. Не можна. Це все марно.

— Коли бо я не можу. Не витримую. Мабуть, доведеться піти до екзорциста, бо я собі кажу: «Не кричи», приходжу до бабусі, відчуваю цей сморід сечі, бачу бабуню й починаю репетувати... у мені неначе дві різні людини...

— Одержимість, — несміливо кажу, — це доволі рідкісна річ. Тобі швидше потрібен психіатр, ніж екзорцист.

— Але ж не йти мені до того ідіота, у якого я була останнього разу, щоб він мені знову якісь таблетки призначив. Не в тому справа.

— Із цим важко не погодитися. Але намагайся по-доброму. Як я. Наприклад, учора ввечері. Піднімаємося сходами, а бабуня гордо каже: «Коли я дивлюся на ці мої мистецькі твори...» Питаю, які ще твори. «А оці, во», — і показує на мої фрески над дверима, ті, що я малював рік тому. «Бабусю, це я малював». — «Я!» — каже вона з посмішкою людини, яка все знає краще.

— О-о-о, так, ця посмішка в неї знаменита.

— Атож. А я питаю: «Ти? А може, ні?» А бабуся повторює питання: «Може, ні?» — «Ні». І що я чую? «Ну, то, мабуть, ні». І кінець, і шлюс. Виграю без бою. А ти заходиш додому й вистежуєш дикого звіра.

— Ні. Сам побачиш, як воно буде, коли з нею оселишся. Коли трохи поживеш у такому ритмі.

І я знову там оселився. Поїхав споряджений, неначе не до повного, та що там — переповненого дому: узяв коробку з моїм улюбленим англійським сервізом, з улюбленими сецесійними приборами Фраже, улюбленим келихом із медового скла, хоч, ніде правди діти, скла тут аж забагато. Розташувався. Облаштувався. Одяг до шафи, на комоді музичний центр (і годинник поруч), на столі те саме дзеркало, що його я поставив рік тому, а витяг зі смітника два роки тому, поруч каламар, дерев’яний сегрегатор для листів (подарунок від Віктора), підставка для ручок «Souvenir de Varsovie», іще із Седльце, а може, і з Білої Церкви. На полицях розставив фотографії, які завжди вожу із собою: Мадам, тобто бельгійку з Намура, оправлену в лаковану рамку з ажурними оздобами і паспарту, обтягнене пурпуровим шовком; пана Герського, якого я вигадав і описав; а потім виявилося, що він існував насправді — але це вже інша історія; фотографію бабуні з Ромусею й батьками в саду в Кельце, а може, у Лисові, що її я колись отримав у подарунок, бо дивом збереглися дві і, нарешті, фото, котре Бася робила рік тому в обгорілих сарайчиках, які цьогоріч зруйнували — моє відображення в старому дзеркалі, все в сонячних зайчиках і подряпинах, половина на сонці, половина в тіні, нехай би я таким і залишався назавжди.

Від сарайчиків нічого не зосталося, їх розібрали до фундаментів, з вікна кухні видніла вулиця й паркан по той бік. І так потворно, і так потворно, але все-таки їм було сто років. Перед будинком не краще. Земля, узимку порита дикими свиньми — картина розпачу й злигоднів. Клумби зарослі. Горіх, обдертий від кори сусідом, якому дерево затуляло вікна, хоч і викинув листки, але поволі всихав і скидав недорозвинені, порожні шкаралупи. Мабуть, це його останній рік. Зрештою, Держуправління лісами, мабуть, вирішить продати землю під будівельні майданчики. Саду кінець. Разом із бабусею все, що було тут гарного, відійде без вороття, усе немов згортається слідом за нею, як-от на готичних мальовидлах янголи згортають картонне небесне склепіння.