Яцек Денель - Ляля

Наступними днями я звикав до олівського способу життя; навчився використовувати перерви в догляді за бабусею, завдяки чому встигав упоратися з усіма домашніми обов’язками (прання, розвішування білизни, прибирання, готування, накривання на стіл), і мав вільний час. Попри це виявилося, що буденні дрібні дії розтягуються в часі до небувалих розмірів.

Уранішні обряди займали щонайменше три години. Спершу витягти з ліжка. Тоді довести до ванної («Ні, бабусю, не на кухню... поїси, коли вмиєшся... ні, не тепер, спершу треба зняти запісяну піжаму й памперс, умитися й одягтися»), посадити на унітазі, зупинити спроби чухатися (бабуся набула маніакальної звички машинально чухатися, і ані прохання, ані погрози не примушували її припинити роздряпувати собі нігтями рани на колінах, гомілках і ліктях), стягнути з унітазу («Бабуню, це тобі не магнатська резиденція. Бабуню! Бабуню, уставай. Не чухайся. Устань, не чухайся, не чухайся, не чухайся-а-а. Молодець. А тепер устань»), посадити до ванної («Бабусю, ти щодня при мені роздягаєшся, не показуй фокусів»), помити, витягти (перед тим вона п’ять хвилин поливала собі спину гарячою водою, що любила найдужче, а я тим часом знімав з ліжка постіль і вкидав до пральки), витерти, намастити маззю від пролежнів, застебнути памперс, одяг, причесати, приготувати сніданок, дати ліки, а тоді — знову «відцідити». А день лише почався й не можна забувати, що бабуся повинна пити, бо зневодниться, ходити щогодини до туалету, тренувати розум, не перегрівати голову, і таке інше; важче було хіба що з тамагочі, хоча не настільки, бо він, принаймні, не сперечався щоразу.

Бабуся — це ще й пастки й хитромудрі плани. Спершу я дозволив їй себе надурити. Вона знала, що їй не можна виходити на сонце в найбільшу спеку, отож пообіцяла мені тільки вийти на хвилинку перед будинок, у затінок, але за п’ять хвилин пішла на дачу. Я за нею, але якось так навмання, бо ж невідомо, куди вона подалася: до міста, до крамнички, чи, може, до лісу... через усе це в мене стався напад астми; нарешті я перестрів її на дорозі, спека страшенна, а їй і байдуже. Я розлютився. Відвів її на дачу (бо було близько, а я боявся повертатися в таку спеку без перепочинку). І ми з мамою дуже розгнівалися. Тим більше, що вона брехала мені у вічі, бо прихопила з дому ключі від альтанки. Я й не підозрював, що вона може бути такою хитрою. Хоча мама вважала, що ключі бабуся забрала за звичкою.

Наступного дня каже:

— Я хочу вийти...

— Не можна в таку спеку.

— А я хочу.

— А ти мені урочисто пообіцяєш, що сидітимеш в затінку і берегтимеш голову від сонця?

— Ну, цього я тобі пообіцяти не можу.

— Тоді я не можу тебе відпустити.

Якщо я мусив вийти з дому, то закривав її на ключ. Коли повертався, вона стояла під дверима, у беретику, хвацько насунутому набакир (неможливо було пояснити, що не треба носити нічого на голові у тридцятиградусну спеку), і вигукувала обвинувальним тоном:

— Так! Так! Ти мене ув’язнив. Я тут як у в’язниці.

— Бабусю, тобі не можна виходити в таку спеку. Пам’ятаєш, як ти знепритомніла минулого року? Знову хочеш до лікарні?

— Дурниці.

Якщо не стояла під дверима, то, мабуть, утомилася чекати й задрімала в кріслі. Прокинувшись нічого не пам’ятала, а я тихенько прибирав з передпокою викрутки, молотки та інші знаряддя, якими вона силкувалася відкрити замок («Бо в мене дуже сильні руки...»)

Приїхав Віктор. Це трохи пожвавило бабусю, проте ненадовго. Я йому співчуваю, і часом думаю собі, який же він терплячий. Чекає, доки я витягну бабусю з її кубла, вислуховує крізь двері ванної мої крики: «Не чухайся», «Устань», «Підмийся!, «Не чухайся»; допомагає приготувати сніданок, знімає шкірку з помідора, переконує бабусю прийняти ліки, стежить, щоб вона не з’їла щось шкідливе (а це буває незрідка; пробирається до кухні й випиває маринад зі слоїка з оливками або поїдає шкірку, зняту із твердого сиру; на щастя, поки не добралася до стеаринових свічок). Він мені дуже допомагає, проте я однаково час від часу кажу йому:

— Щось я вже цього не витримую. Піду подзвоню Басі.

— Ага.

— Привіт, Басю. З мене досить.

— Бабусі?

— Вражений твоєю проникливістю, любий Ватсоне. Найгірше з пісянням. Щодня вранці доводиться силоміць витягати її з ліжка. Кажу: «Бабусю, будь ласка, вставай». — «Я зараз не можу, — відказує вона серйозно, — бо пісяю». Або приходжу: «Бабусю, вставай, та вставай-бо!» — «Зараз, я ще така сонна...» Ну, думаю, мене це не врятує, нехай поспить ще десять хвилин. Сідаю в кріслі, переглядаю газету, а збоку, з бабусиної ніші такий собі меседж: «Обпісяюся чи не обпісяюся? — і радісне: «Обпісялася!»