Яцек Денель - Ляля

Удома помиємо черешні в червоному друшляку й заваримо чай, як завжди, відколи існує світ.

Поїхав Віктор, приїхала й від’їхала Бася, а я продовжував сидіти в Оліві й без кінця повторював: «Устань», «Піди до туалету», «Не чухайся», «Попісяй». Стандартні повідомлення в щоденнику:

На бабусиному фронті нині не дуже спокійно. Спершу за сніданком годину мочили ноги й обрізали нігті, які від часу останньої операції встигли вирости на півсантиметра. Товщина — місцями нормальна, місцями два міліметри; але я із цим якось дав раду й почав робити перев’язку, бо бабуся так собі роздряпала передпліччя, що почалося запалення. Кричу: «Не чухайся!», то вона або чухається далі, або трохи вище, трохи нижче, іноді чухає коліно. І так щомиті — у туалеті, у ванній, у кріслі, на дачі, без кінця. Я зробив компрес, але виявилося що треба розвести арніку, а не прикладати отак відразу, тож я розгорнув і попросив бабусю, щоб вона помила руку. Заходжу за хвилину до ванної, а вона сидить на унітазі в якійсь дивній позі, чи то лежить, чи то сидить. Знепритомніла. Замало п’є, зневоднилася. Я повернув її до тями, мама наказала залити в неї велику чашку «Ізостару» та й годі. Потім вона вже була у кращій формі, навіть пішла з батьками на дачу. Але все частіше говорить про смерть і, найгірше, що я теж це відчуваю. Коли вона нині сказала: «Ну, то я вже з вами прощаюся», мені серце мов свинцем налилося. Звичайно, усі заходилися жартувати, легковажно посміюватися і т. п. Мама звично крикнула:

— Що? Тепер? Ти не дурій, квартира невикуплена, як ноги простягнеш, то що нам із цим усім робити?

Бо мама вже така є. Узимку каже, що квіти задорогі, а влітку — що невідомо, що робити з піаніно. Люди по-різному виявляють свої почуття.

І було б так до кінця літа, якби бабуся не захворіла. Ми гадали, що це зневоднення, як рік тому. Я поїхав до Варшави в пошуках нового житла, дзвоню, а мама:

— Бабуся в лікарні. Треба вирізати жовчний міхур.

Коли я повернувся, бабуся вже була після операції, а в мами посивіло пасмо волосся над вухом, геть як у прадіда Брокля.

Ми поїхали до лікарні. Бабуня в непоганому настрої, та слід сказати, що не надто пам’ятала, що її оперували.

— Щось мені живіт болить.

— Мамо, тобі вирізали жовчний міхур.

Бабуся починає щось шукати під ковдрою, зазирати.

— Мамо, не чіпай, там пов’язка.

— Гм, — здивовано, — ай справді.

Іншого разу раптом кидає в простір:

— Мушу спитати доктора Орловського, чи можна мені так безкарно не курити.

— Якого доктора Орловського?

— Ну, цього з Оліви.

— Ми не знаємо жодного доктора Орловського. Хіба що Елю Орловську.

— Але в неї є чоловік.

— Але він не лікар.

— Але я в нього закохана.

— Але коли ти з ним познайомилася, то була вже дуже літньою жінкою на пенсії.

— Але в моєму розумінні я була молодою й вродливою. Хвилина мовчанки.

— Мушу спитати доктора Орловського, чи мені можна так безкарно не курити...

— Але, мамо, ти ніколи не курила.

— Як це? Я завжди багато курила.

— Хіба що в дитсадку...

Ображена бабуся знизає плечима:

— Може.

Іще іншим разом, побачивши мого батька, змовницьки шепоче до медсестри:

— Це ніякий не злодій. Це мій зять.

Але повернулася, усе-таки повернулася, хоч усі вже мізкували, куди подіти піаніно й колекцію скла. Вона незнищенна. І я знову дивився на неї, неначе на сонце, що заходить.

Потім настав кінець вересня. І так скінчилося літо в Оліві, саме так. Я забрав свої прибори й тарілки, келих із жовтого скла, каламар і фото, повкладав їх до коробок і ящиків, і повернувся до Варшави. І наче й сиджу тут, далекий від тамтешніх проблем, їжджу додому раз на місяць, але ж час від часу дзвонять мама чи тато, і я чую:

— А як там роман?

— Пишу, пишу.

— А в мене для тебе дещо нове.

Ну, геть, неначе йдеться про якісь великосвітські плітки.

— А що?

— Ми позичили в пані Зосі такого велосипедика для вправ, щоб перевірити, чи мама бодай трохи рухатиметься. Кажемо: «Мамо, сядь, спробуй, покрути педалі». — «Ні». — «Чому ні?» — «Бо в Лисові я теж пробувала, і мені не виходило». — «Мамо, але це велосипед без коліс, лише для вправ, він не поїде». — «Ага, — недовірливо каже бабуся, — тоді теж казали, що без коліс, що не поїде, а їхав».

Або:

— Приходжу вранці, а там усе плаває. Я аж зойкнула, а мама докірливо: «Чого кричиш? Як тобі хочеться пісяти вночі, то, може встаєш, га?» Ще й дивується.

Або:

— Яцеку, я вже цього не витримую. Питаю: «Як звали мого батька?» Не знає, не пам’ятає, у голові порожнеча. «А твій перший чоловік?» Тиша. А батько? «Бенецький». Нарешті доходить до Карнаухова, його пам’ятає, їх обох, Карнаухова й Бенецького, Юлека й мого тата не існувало, мене не існує, тебе не існує; дітей у неї ніколи не було. А я її сестра.