Яцек Денель - Ляля

— Яцеку, — питає мене Бася вночі, коли ми удвох сидимо на ліжку (дуже цнотливо, як і щоночі, неначе Трістан та Ізольда, розділені грою нашого дитинства, чи то пак підлітківства, тобто п’ятьма ігровими полями з «Меча і магії»), — а хто така Ядзя Контримівна?

— Гадки не маю. Хтось, хто жив і помер. Я ніколи про неї не чув. Але можемо спитати вранці за сніданком.

І питаємо.

— Ядзя Контримівна? Як це «хто це така»? Небога пані Ярузельської. Мешкала в Литві, а там були, знаєте, такі різні антипольські події, до того ж, її вітчим був жахливим полонофобом, і пані Ярузельська взяла її на виховання.

— І що з нею потім сталося? — питає Бася.

— Як це що? — бурмочу під носом. — Померла.

— Е-е-е, перш ніж померла, то ще ого-го. Працювала в підпіллі. Була страшенно високою, найвища дівчина в місті.

— Як Маргаритка Роммелівна?

— Вища, але не така гарна. Ну, і німці її застрелили. Угледіли таку жердину й застрелили, певне, подумали, що вона якась небезпечна.

Їмо. І враз бабуся:

— А де решта?

— Яка решта?

— А що це мені наснилося, наче тут троє людей, якісь діти?

— Ви, — пояснює Бася, — та нас двоє. Разом троє.

— А, — з виразу обличчя видно, що вона намагається щось збагнути, — я, мабуть, переплутала.

А який був у цьому пафос, коли вона соромилася, що дитиніє; бабуся усвідомлювала власний занепад і часом їй траплялося зненацька сказати:

— Старість така страшна, така принизлива.

Мені було її жаль, мені було її так неймовірно жаль, і водночас я не міг погодитися з усім, що її оточує: зіпсовані недоїдки для котів, цілі гори поліетиленових торбинок, споживання підгнилих помідорів і згірклого масла. І я постійно, мов Офелія про Гамлета, повторював: «Такий шляхетний розум...»

Один з таких днів ми геть перевели на фотографування, мовби «на зворот титулки», хоча насправді переважно задля приємності. Фотографії на згарищі сарайчика, перетвореного на «кабінет джентльмена» (от тільки з напівзруйнованими стінами й без даху); фото з моноклем із вставленим циферблатом; фото «Валентіно» (у білій сорочці від Версаче, із чуттєвим поглядом, спрямованим удалечінь...). У цьому всьому — радість Басі, у таку спеку, серед усіх цих дрібничок і столиків, знесених згори; радість Басі-професіоналки, яка сидить вигнувшись на драбинці чи табуреті, з обличчям то байдужим, то натхненним кадром...

— Знаєш, що, сфотографуємо тебе в цьому фіолетовому покривалі. Загорнися в нього й ляж на траві, а я залізу на горіха й фотографуватиму згори.

Я ліг на траві майже голяка, убраний лише у фіолетове великопосне покривало, що його я колись купив на блошиному базарі; виглядав я, певне, наче такий собі шалений ксьондз, якому целібат затьмарив розум. Найкраще бачила те бабуся, яка спостерігала за нами з віконця.

— Треба там, — гукнула вона, — там далі, вище.

— Так, — терпляче відказала Бася, — але до тієї гілки ще три метри.

— То й що. Я на цей горіх колись вилазила, тому знаю. Щоправда, гілок було більше, але й тепер можна.

— Бабусю, — озвався я знизу, — ти ж ніколи не вилазила на це дерево.

— Е-е-е, що ти вигадуєш. Вилазила.

— Бабусю!

— Було більше гілок.

— Та-а-ак, — і тут мені спав на думку такий собі підступ, — звичайно. Була така довга, горизонтальна низька гілляка.

— Саме так. Я добре пригадую, як вилазила по тій гілляці.

— Так, бабуню, от тільки то була гілка груші в Лисові, на яку ти видерлася, а тоді не могла злізти, і з села збіглися всі діти, щоб досхочу з тебе покепкувати.

Та головною розвагою залишався уявний секс, тобто бабусині концепції, які стосувалися наших прихованих стосунків. Урешті хтось із кимсь мусить спати, і в цьому завжди чаїться якась змова. Спершу була тільки Бася, отож, можливостей менше, щоб не сказати мало. Проте однаково сказати можна було багато. Як-от тоді, коли Бася погано почувалася і серед дня лягла на дивані. Бабуся ввійшла, роззирнулася й кинула мені нажахано:

— Ти знаєш, що тут відбувається? Вона народжує. Народжує твою дитину.

Іншого разу прийшла до нас о четвертій ранку, як завжди, з паролем:

— Що ви робите? Бо я йду цюняти.

Ми саме закінчили грати (Бася — Відьмою, я — Чорним Ельфом). Бася читала, я спав.

— Чого не спиш?

— Я читаю.

— А чого читаєш?

— Бо мені подобається.

— А чого він спить?

— Бо втомився й пішов спати.

Бабуся грайливо:

— А чому?

Це коли була тільки Бася. Та відколи до нас приєднався Матеуш, з’явилася маса нових можливостей. По-перше, із самого початку: