Яцек Денель - Ляля

— Та-а-ак?

— Так, хоча... Знаєш, щиро кажучи, твій дідусь не був мені ідеально вірним усі ці роки. Та я завжди знала, що я для нього найважливіша, а це ж бо головне. Зрештою, він був таким красивим мужчиною, що жінки самі стрибали до нього в ліжко. І колись я сказала собі, що волію мати вродливого й доброго чоловіка, який час від часу скочить десь у гречку, аніж такого, що буде мені вірним, бо на нього однаково жодна жінка не гляне. Так само й моя мама. Вона знала, що Бенецький зраджує її на всі боки, але в ньому було стільки чарівливості. Ти знаєш, що коли я під час навчання жила у Броклів, він якось прийшов мене перевідати. А в мене саме була подружка, я їх знайомлю, а вони червоніють і дивляться знічено. То я тільки й сказала: «Бачу, що ви вже знайомі». Їй виповнилося, може, років двадцять два, йому шістдесят — і було видно, що вони пережили палкий роман. І доки мама знала, що він зраджує її направо й наліво з якимись вертихвістками, то вона це якось витримувала. Звісно, руйнувала йому плани, переставляла якісь таємні знаки, гасила чи запалювала свічки у вікнах, переносила вазони із квітами, але ставилася спокійно. І лише коли Бенецький зайнявся пані Коритковою, заявила, що з неї досить. Розповідала мені, що колись вони були разом у ресторані, утрьох чи вчотирьох. І ця Кориткова напилася вдребезги , пішла до туалету й блювала як кішка. Тільки прохала маму, щоб вона не прохопилася Бенецькому. І мама не прохопилася. Я б на її місці не була такою альтруїсткою.

— Ну, але повертаючись до Юлека...

— Та не дуже є до чого повертатися, бо Юлек помер відразу після твого народження. І тому в тебе його вдача. Я переконана, що то він у тебе втілився. Душею. Бо в Мацюсеві він виявив себе тілесно. Ти вже цього не пам’ятаєш...

— Звісно, що пам’ятаю.

— Ну, що?

— Пам’ятаю, що знайомі питали, чому Мацюсь на цій фотографії так химерно вбраний, а то було фото Юлека в дитинстві. Он те.

— Ну, так. Так. Уяви собі, що його дружина не подзвонила мені й не сказала, що він помер. Я довідалася із газет. Навіть на похороні не була. А коли треба було опрацювати в якійсь енциклопедії чи словнику статтю «Юліан Рогозинський», то прислала до мене того журналіста чи науковця, бо сама нічогісінько не знала. Ну, і ті картини до мене не повернулися.

— Які картини?

— Та різні, картини дідуся Брокля. Один Поттер, такі свині, а друга із корчмою. Я її дуже завжди любила, мабуть, що то голландська. Корчма, на порозі жінка, яка годує дитину, чоловік. Певне, цигани. Юлекові вона теж дуже подобалася, і після розлучення він мене спитав, коли я від нього переїхала, чи можу я йому її позичити. Так вона й зникла.

— Які ж бо ви. Ви, Броклі. Бодай раз програли все дощенту в Монте-Карло або розтринькали на дівчаток, як Касин прадід, що два маєтки перевів на балерину в Петербурзі. А ви ні. Вам усе крізь пальці витікає.

— Яцусю, я два будинки втратила, чесно, немає до чого прикипати.

Отак собі пригадую ці давні розмови про ще давніші розмови.

А тоді, сидячи котрогось дня біля самого фотеля бабусі, дивлячись, як вона відкрила рота, дрімає й тихенько похропує, я подумав собі, що так і повинно бути. Такий спокій наприкінці, щоб усім було легше.

Мені було, може, десять, може, дванадцять років, коли я подивився по телевізору старий фільм, у якому Спенсер Трейсі вмів плакати за власним бажанням і розчулював цим Кетрін Хепберн, найвродливішу жінку, що її я будь-коли бачив. Тож і не дивно, що я вирішив сам опанувати таке корисне вміння, на випадок, якби я колись зустрів якусь Кетрін Хепберн. Я лежав увечері на своєму, вищому поверсі ліжка, на своєму одинадцятому поверсі багатоповерхівки, а місто линуло піді мною світляними кульками. І я подумав, що єдине, що може мене зворушити до сліз, отак за бажанням, це неминучість бабусиної смерті. Я уявив собі, як стою над могилою... і тут слід би було написати: «По моїх щоках спливли дві великі, гарячі, пекучі мов вогонь сльозини» (бо саме так я собі приблизно уявляв опис почуттів). А потім я заснув, трохи перелякавшись, а трохи й зрадівши, немов навчившись якогось фокуса з картами.

Так я сидів у фотелі недавно, майже тепер. «Пекучі сльози, що текли палаючими щоками» не здавалися мені більше такими прекрасними, як колись. Байдуже. І я подумав, що так краще — вона не відійде у вічність як ікона, у сяєві золота, інкрустована коштовними каменями, «Нотр-Дам — цитадель» [12] Йдеться про Нотр-Дам в Намурі (Бельгія), де в роки Першої світової війни точилися запеклі бої, унаслідок яких собор було зруйновано (прим. пер.). , із Гомбровичем і перським шахом у почті, а маленькою, згорбленою, яка допитується про моє весілля й без кінця повторює одну-єдину історію, що залишилася в її кволій пам’яті, історію, що складається з багатьох інших, недокладну й неправдиву, тьмяне віддзеркалення колишніх блискучих, мармурово-вітражних розповідей.