Яцек Денель - Ляля

Із часом вона перестала купувати альбоми Боттічеллі, Далі й Клімта, тобто так звані «преси» — бо ж окрім розглядання репродукцій бабуня використовувала їх як прес для скатертин і носовиків; особливо гарно для цього слугували «Імпресіоністи», яких вона колись купила мамі на іменини, але потім сказала: «Домовмося, що вони твої, але нехай ще в мене побудуть, бо добре прасують»; пізніше з нагоди іменин, днів народження й Різдва повторювала: «А, знаєш, я весь час думаю й думаю, що тобі купити, але подумала собі, що може, дам тобі тих «Імпресіоністів», що скажеш?», а мама незмінно відповідала: «Чудово, ти вже дала мені їх півроку тому, рік тому й півтора року тому, тож цього разу вони мені теж сподобаються». Так чи сяк, бабуся спершу перестала купувати високу прозу й поезію маловідомих письменників, тоді високу прозу й поезію відомих письменників, тоді альбоми, а згодом навіть Агату Крісті, чиї детективи виблискували на полиці довгим шерегом чорних палітурок. Отож записки із застережними написами не справляли на неї особливого враження. Узагалі мало що справляло.

Тому коли того літа я оселився на цілий місяць в Оліві, то не сподівався ані феєрверків ерудиції, ані розкопування багатих покладів спогадів. Усе це минуло, і я це знав. Я намагався просто бути, придивлятися, як бабуся снідає, сміється, як засинає у фотелі. Заходив уранці до ванної й питався, звідки цей запах камфори, а вона із присоромленим обличчям пояснювала: «Е-е-е, бо я вже стільки днів забуваю купити дезодорант, то дезодоруюся камфорою». Сперечався з нею, чи мала вона водійські права, чи ні. Слухав, як вона ходить поночі, устає до туалету й нишпорить у холодильнику, картає мене крізь двері, що я досі не сплю; я відбуркував, що працюю. Ставив платівки із чарльстонами двадцятих років, а бабуся відгукувалася з кухні, що цей джаз препоганий, отож ми мали конфлікт бабусі й онука року Божого 1926. А тоді я ставив Бетховена, найкраще «Концерт для скрипки з оркестром» і бабуся, усміхаючись і киваючи в такт головою, підхоплювала тему: «Та да да та да-да ті-і-і ті...» Гірше, якщо я слухав щось інше, приміром, «Крейцерову сонату».

— Хто цим диригує? — питала бабуня.

— Чим?

— Ну, — переможно відповідала вона, — концертом. Фуртвенглер.

— Бабуню, це «Крейцерова соната», таким не диригують, це лише для скрипки й фортепіано.

— Усім диригують, — заявляла вона впевнено, — навіть, якщо це тільки два інструменти.

— Ні, камерна музика тим зокрема й відрізняється від симфонічної, що там немає диригента. Квартет, квінтет, дуети, усе без диригента. Тут грають Арґеріх і Кремер.

— Боже, — вона глянула на мене, мов із протилежного берега, — подумати лишень, що я все життя завідувала музичною редакцією, і таке мені на старість поробилося.

Я зручно вмощувався у фотелі, поринаючи в неймовірні дні минулого, і з-під напівзаплющених повік позирав на сусідній фотель, бабусин трон, це знамените сивіллине місце, соломонів престол із потертою оббивкою, непомітною з-під купи покривал і коців, звідки, немов із порослих трояндами вершин, бабуся стільки разів зверталась до країн і народів. Часом, коли її саме не було, я наважувався в ньому сісти — лише з його перспективи істина видавалася мені очевидною; щойно розлігшись на цьому царському, античному ложі, на цих ветхих, зітлілих тканинах, я міг споглядати величезну анфіладу поколінь; саме на цьому кістяку з дерева, пружин і кінського волосу, на складках жакарду у великі троянди помер прадідусь Брокль, тоді прабабуся Банда і, спинивши раптово свій ненастанний біг, вгамувавши своє дріботіння — Ірена Карнаухова. А я дивився, як за мною безгучно зачиняються двері чергових поколінь і думав, де стоятиме цей зруйнований гангреною трон, це успадковане лігво, цей напівплинний лекторій, що розтікається шарами розмаїтих тканин і розпореної оббивки, цей монарший престол, уражений тисячолітньою проказою — і як цей фотель виглядатиме — у день моєї смерті. І чи, вірний одвічній традиції країни моїх предків, країни, якої більше немає, тієї країни, що її звуть минувшиною, чи в нім я востаннє закрию палітурки книги, якої ніколи не здолаю дочитати, чи в нім я востаннє розповім анекдот часів моєї сліпучої молодості кінця тисячоліття, і чи в ньому востаннє, якщо тільки дозволить мені на те стан щелеп, шлунка й печінки, скуштую індика в малазі й святвечірнього маку з родзинками?

Тим часом бабуся поверталася з кухні й проганяла мене на моє місце. Шарлотка графині й чай пахли на столі з настирливістю реклами. А бабуня гордовито сиділа поруч, похмура, мов великий ковчег, чиїх скрижалей я ніколи не здолаю збагнути до кінця, височіла над століттями, із брошкою у формі троянди, якою вона застібала на шиї шовкового шарфа.