Яцек Денель - Ляля

Європа — чим же була Європа? Якою я бачив її вечорами — сп’янілий від повітря в саду, втомлений годуванням качок і лебедів у парку, захоплений грішниками, що падають у прірву на Мемлінговому вівтарі, ображений на весь світ, бо невдовзі доведеться йти спати, хоча світ стоїть переді мною, розчахнутий настіж, і розкладає на прилавку нові й нові сувої миготливих таємниць?

То була Європа-пуздро, Європа-шкатулка, змайстрована вправними у своєму ділі ремісниками для примхливої дитини, Європа, інкрустована червоним деревом і палісандром, Європа, сповнена складних механізмів і автоматів, якими не конче забивати собі голову, хоч і приємно спостерігати за їхніми вигадливими фокусами; Європа, населена маленькими панами у фраках і панями в корсетах і сукнях із турнюрами, Європа скрипки й фортепіано, Європа, де кожен предмет доповнювався орнаментом, а зайві речі мали право на існування — отож, вона явилася мені ще у своїй неспотвореній формі, такою, якою міг її бачити мій прапрадід-автомобіліст, що свято вірив у оксиген, люмінесценцію й водяну пару; скляно-золотиста, кришталево-палацова, святково освітлена газовими ліхтарями, вона виростала до неба на невидимих конструкціях із невипаленої цегли й заліза, що їх з-під шару путті й золочених троянд мали відкрити лише обидві світові війни.

Звичайно, була ще й бухгалтерія — бо ж як облікувати ширми й картини, порцеляну й фотографії, будинки й помешкання, котрі існували, проте більше не існують? З людьми все простіше — вони помирали, йшли до неба чи до пекла. Тітки, прабабуся, прапрабабуся, пан Коритко й пані Кориткова, усі розстріляні євреї і Ґолда, на яку впав ящик із яйцями. А речі?

Куди полинули віяла із чорних пер, що їх лисівські дітлахи тягали полями?

А «Аматі» Міші Сікара — чи може «Аматі» згоріти безповоротно?

Чи яблуня, розчахнута російською гарматою, цвіла ще де-небудь, і чи її яблука падали в якусь невідому траву?

Адже мусив існувати якийсь рай, ну, принаймні чистилище предметів, куди потрапив майже весь Лисів, разом із залишками путті й кришталю моєї Європи, аби терпляче очікувати невдовзі другого пришестя.

Це не була ніяка цілісна концепція, одна з тих досконалих ідей, що їх діти обмірковують як середньовічну «Сумму» — адже я сам творив країни з їхніми розлогими, вигадливими картами, королівства, де правили міфічні династії, особливі види драконів та янголів — а якась підшкірна впевненість, котру я ховав у закамарках розуму навіть від себе самого.

Мені шкода, проте я не пригадую, що спричинилося до того, що я зрозумів увесь розпач минущості, і разом із тим, що Європа, у чиє існування я вірив, коли й існувала — нізащо не повернеться. Я розумію, що читачеві, можливо, приємно було би прочитати, як я розбив венеційську вазу із синього скла і тоді... або знайшов у парку мертвого голуба, ну, слово честі, ці лапки — який розпач — і тоді... проте ні. Ні.

То була мить яскравого осяяння — єдиний спосіб, яким можна довідатися про справді важливі речі. Може, я бився із братом на кленових палицях, може, малював малиново-бірюзові крила архангела-провісника, а може, спостерігав за життям стоніжок, підваживши камінь. Це не так важливо. Боги відкрили небо, послали промінь осяяння й показали мені — як і кожному — що все закінчується. Я усвідомив, що не існує чистилища предметів. Що ніхто не чекає на зниклі листи, ніхто не читає спопелілих книжок, руїни не перетворяться на будинки, а уламки — на чашки з парадного сервізу прапрабабусі. Утрачені речі померли — вони лежать у землі й ширяють у повітрі, без гробівців. Удару у відповідь не було, янгол застиг на папері, стоніжки розбіглися. А я — і це я пам’ятаю добре — ішов садом, роблячи сягнисті кроки, і кричав голосно, дуже голосно:

— Поверніть мені мою Європу!

Пізніше мене лихоманило, я весь зіштивнів і зціпив зуби, а знахар клав на мене долоні й струшував, прикладав і струшував, знімаючи з мене нові поділки гарячки, немов крихітних комах із живого срібла.

Дідусь помер, коли мені було одинадцять. Пам’ятаю, як ми бавилися конструктором «Лего», а він у сусідній кімнаті слухав по радіо старі записи Малцужинського, а рак пожирав його, рак пожирав його з кожною нотою.

— Не галасуйте так, — прохала бабуся. А ми знай бавилися. — Не галасуйте. — Відкликала нас убік. — Може, дідусь слухає це востаннє.

Саме це я й пам’ятаю — не похорон, не поминки, а Малцужинського, а ще — коли до саду виносили стільця, на якому дідусь сидів і слухав птахів, укриті коцом його худі ноги.