Яцек Денель - Ляля

Той факт, що вона відвідала мене не на Рив’єрі чи Сицилії, а зробила зусилля й приїхала аж до Оліви, до парадного фотеля моєї бабусі, лише додавав цій події врочистості. Ми роздивлялися одне одного із симпатією й поблажливістю щодо решти товариства, яке не спромоглося навіть зауважити майстерності щипання, не кажучи вже про захоплення менш помітними нюансами ситуації. Невдовзі вона — і тоді я збагнув, що дивний звук, котрий супроводжує кожний її рух, це безугавне подзенькування дрібних предметів, яке долинало зі складок сукні — вийняла з-поміж зборок і мережива віяло, флакончик з нюхальними солями, крихітне люстерко, оправлене в чорне дерево, інкрустоване слоновою кісткою і, нарешті, маленьку шкатулочку, у якій — коли вона відкрила її з неголосним, сповненим гідності, клацанням — видніла одна-єдина, призначена спеціально для мене цукерка-праліне із чудовою, запашною половинкою волоського горіха на глазурованому вершечку.

Я вклонився, іще раз глянув на делікатні відблиски світла в скельцях лорнета, іскри діадеми, і зник у дитячій кімнаті, куди мене легенько відпровадили за руку, що пахла цукеркою.

Мої батьки багато років заперечували знайомство з імператрицею. Але спогад про той вечір — а передусім про ту цукерку — був таким яскравим, що, зрештою, вони капітулювали перед моєю дитячою впевненістю.

Навіть сміючись чи роздаючи цукерки, вони залишалися серйозними, відчувалося, що на їхні плечах спочиває поважний тягар віку; а бабуся й далі «нітроха гонору не мала», по саду ходила в тенісках, лаялася словом «холера» і розповідала нам довоєнні віршики:

Іншого разу вона розповідала нам про лисівських бабів. Про ту, що її чоловік шмагав мотузкою, вимоченою у воді, а вона казала: «Бу він як мине тим шнуром виб’є, то мині так на душі легенько, гий по світій сповіді». Про ту, що від неї тхнуло за версту і яка мала звичку сакраментально повторювати: «Тричі ся скупаю. Раз мне скупали, як я вродилась, вдруге до шлюбу, а втретє мене до труни скупають». І нарешті про тих, що так побилися, аж потрапили до суду: «Перше я її ледащицею, а вуна мене вітрогонкою, то я їй тоді зад показала, а вуна мині пиред» — бо стояли одна навпроти другої й задирали спідниці; зад був меншою образою, а перед більшою. «Ну, то як вуна мині пиред, то я їй: «Ти сурфажирка!», а вуна як не схопить кілок, як не кинеться мене лупцювати...»

Без жодного сорому відкривала нам таємниці дорослого світу; наказувала відвертатися від телевізора, коли хтось комусь стинав голову або стріляв у руку (донині пам’ятаю, як я роздивлявся візерунки на солом’яних килимках над диваном, а з телевізора долинали стогони й постріли), але не заперечувала, якщо ми бачили чиєсь оголене тіло. «Діти, — гукала, приміром, — діти, ходіть-но гляньте». Ми кидали «Лего», бігли до бабусиної кімнати, а там показували рекламу «Пальмоліву». — «Гляньте, який у цієї пані гарний бюст».

— Ох, — казала іншого разу, зрізаючи високі китиці білої, рожевої й червоної астільби, — із тою цнотою самі клопоти. Дівчина чи не дівчина, а потім суцільні стреси. Найкраще як у тих примітивних племенах, де ініціації... іще зо дві рожеві... ініціації, тобто перехід до дорослості, виглядає так: усе поселення скликають до великого фалоса із бронзи або шліфованого дерева, усі танцюють і співають, а тоді маленькі дівчатка, маленькі, бо там дозрівають швидше, у теплих країнах... ну, така собі Джульетта, приміром, мала дванадцять років... і ці маленькі дівчатка, дванадцятирічні, скажімо, сідають на фалос та й усе. Жодних проблем, дівчина чи ні, бо звісно, що ні. І ще дві білі квітки. А не краще додати трохи спіреї?

А ми, переходячи від антропологічних одкровень до порядку денного, радилися, чи варто додати спіреї, чи, може, ще дві гілки астільби.

А вечорами, над кисляком, неодмінно із великими згустками — о, як же я обожнював ці кислуваті шматочки розм’яклої порцеляни — над печеним яблуком, посиланим цукром із корицею, або над канапкою із джемом зі слив-угорок, бабуся показувала мені Європу.

— А-а-а, у Лисові були інші сливи, — обривається раптово розповідь бабусі, яка на мить присіла поруч, — кращі для джему, більші й соковитіші, от тільки кісточка важче відділялася; улітку в саду на повну силу працювала польова кухня, де над викладеним із цегли вогнищем стояла бабуся Ванда, оточена наймичками, і демонструвала своє неймовірне алхімічне дійство, диригуючи цілими полчищами мідних казанів і сковорідок, бо в мідному, знаєш, так не пригоряє, а тоді до льоху зносили нові й нові покоління джемів, варення й повидла, покоління, старанно означені, обклеєні етикетками, неначе сто сорок тисяч спасенних...