Яцек Денель - Ляля

І нарешті, коли якогось осіннього надвечір’я я прогулювався садом, багато скромнішим і меншим, аніж сад мого дитинства, коли я озирав поламані перголи, звідки звисали жалюгідні пагони здичавілих троянд, коли я придивлявся до зарослих дупел, згадуючи веселих синичок, для яких взимку на гілки чіпляли нахромлені на дротини шматочки сала, коли човгав підошвами серед прілого листя горіха, що ховало потемнілу осінню траву, я збагнув у величезному — ні, ні, не осіянні — у великому затьмаренні, що існування раю зовсім не очевидне саме по собі. Що природній стан саду — це дикі хащі й руїни, що будь-яка краса є, зрештою, результатом боротьби — з Богом, бур’янами чи з адміністратором, якому забажалося зрубати жимолость, що пнеться громовідводом, наче колоною Берніні.

І таким чином я, той-таки я, котрий часто тамував прихований докір, що бабуся, колись така сильна й відважна, не здолала захистити тендітність цього світу, не зберегла для мене поем, які стільки разів читала мені в дитинстві, не врятувала білих ясминових воріт чи флоксів, не сплела з мотузок батога, щоб відшмагати ідеї бетонних бордюрів і виполювання кропиви, осель метеликів, так, той-таки я збагнув вразливість усього прекрасного. Якби я — доки бабуся не поринула остаточно у фотель — подорослішав настільки, щоб самому захищати піроканти, вейгели, монарди і фізаліс, чи то пак турецький перець, тоді призначення саду не здійснилося б так, як воно сповнювалося тепер.

Я стояв під черешнею і довго плакав.

Адже боги катують смертних, відкриваючи їм правду лише тоді, коли мають певність, що вони її не збагнуть.

— А що ти там пишеш? — питає бабуся з-над якогось журналу.

— Роман про тебе, бабусю.

— Про мене? Про таку відьму?

— Чому про відьму? Про чудову бабусю.

— Ну, такою чудовою я ніколи не була. Ці зради Юлека. Але якби я писала, то описала б усе. І як?

— Що — і як?

— Як воно тобі йде?

— Жахливо. Нічого не клеїться. Бо або треба писати хронологічно, а це безглуздя, бо ти ніколи не розповідаєш за хронологією, або з відступами, і тоді ніхто не зрозуміє, про що йдеться.

— То перечитає двічі.

— Що ж, мабуть, це якийсь вихід.

Коли мені було тринадцять чи, може, чотирнадцять років, мати дала мені читати в дорогу до Кракова «Нездоланних»; тепер я думаю, що це сталося зарано, але тоді мені так не здавалося. А потому було ще багато книжок з міфічної округи Йокнапатофа, завдяки яким я дедалі впевненіше долав вибоїсту прозу Фолкнера, численні білі вілли з колонами на фасаді, безкінечні поля бавовни, срібло, яке ховали ночами, і меланхолію спалених плантацій.

Я все це розумів.

Мені було відомо — із розповідей — що таке садиба із клумбами флоксів і троянд, з возівнею, стайнею, флігелем і стодолою. Було відомо — із розповідей — про сільські традиції, прояви ввічливості, про усталені століттями звичаї. Було відомо — із розповідей — що таке широкий жест, бали в Києві, поїздки на води. І з розповідей було відомо, як усе це поглинає руїна.

Тепер я читаю вірші старого поета, читаю перекладений ним гностичний «Гімн перлині», що його Марго купує щоразу, як відшукує в букініста, а тоді роздає друзям, бо ж це про Маргариту, Перлину, яка лежить на дні океану вглибині драконового тілиська; читаю й віднаходжу там те, що я знав завжди, так само, як відомо це кожному з нас, що всі ми сини й доньки Царя.

Культура — це розумне повторювання. Фолкнер і гностики розповіли мені ще раз те, чого я навчився з оповідей про Лисів. Та із часом я помітив, що над грядкою полуниць, за вечірнім зрізанням квітів поміж комариних хмар, на шезлонгу в саду, бабуся мимохідь повторювала слова великих. Поступово я усвідомлював, що коли вона розповідала мені про божевільного данського принца й про те, як Фетида купала Ахілла в Стіксі, коли казала: «Бог буває або добрим, або всемогутнім», чи «Я мислю, отже, існую», коли захищала Юду й сперечалася з Богом, то від неї до мене линули ті вічні рядки, з яких постала Європа.

Часом навіть називала джерела, які цитувала.

— Хто це сказав? — гукала вона мені з протилежного кінця саду, зрізуючи квітучий бузок. — Ну? Як це, хто? Картезій, тобто Декарт.

Останні слова із придихом, обуренням, мовляв, як можна не знати цього в сім років.

— Паскаль, ось так пишеться: Паскаль.

Або гукає з ванної; там фен, тут радіо:

— Що це було?

— Andante cantabile.

— Яке Andante cantabile ? Як це Andante cantabile ? Це ж не назва твору, а означення темпу частини. Andante , повільно, від ходіння. Є ще largo , тобто ще повільніше, а є allegro , тобто швидко, presto , теж швидко, іще соп brio , жваво... що там іще... a, con tutta la forza — щосили.