Яцек Денель - Ляля

— Шекспір... — прочитав він і задумався, — гм... десь я таке чув.

Отож лихо з ним, із будинком, але сад! Витоки саду, як усі витоки прекрасних садів, лежали десь поблизу щасливих островів, у тих прадавніх часах, де сухі гілляки вкривалися буйним квітом, а камінь викидав живі пагони. Ще не прибрали залишки побитої черепиці, ще не засипали ям із вапном, ще чорніло згарище, на якому варили смолу, а моя бабуся, господиня кольорових скляних гір, купила доброї землі й віз перегною, найняла мужика із трактором і наказала зорати будівельний майданчик, на якому від колишнього саду залишилися тільки два волоські горіхи й черешня. І мужик заходився орати й виорав. І бабуня розпланувала круглі клумби й прямокутні квітники, посадила білий ясмин і ліловий бузок, і помаранчеву айву, і кизильник з оранжевими кульками. Світ набував форми й барв, а бабуня мурувала його підвалини, сидячи на хмарині з великим циркулем у руках.

О, з неї сміялися. Мовляв, де там, пані, на тому вапні — а вапно, слово честі, не належало до міфічних вигадок, бо коли через багато років ми в пісочниці докопували до землі, то відразу витягали маленькі білі камінці, такі крихкі, що їх можна було розім’яти в пальцях — на тій цеглі — а червоних уламків було під шаром піску чимало — коли щось виросте, то швидше кактус мені на долоні! Але бабуся нічим не переймалася і, із завзяттям, притаманним міфічному порядкуванню, воскрешала рештки лисівського саду — купи півоній і флокс, гордовиті пурпурові голівки монард, трояндові кущі, що пнулися догори альтанками.

І лише пан Мендрецький, високий худий чоловік із запалими, немов скляними очима філософа, прийшов моїй семірамідській бабусі на допомогу, висадивши рослини, які відповідали його меланхолійній вдачі — плакучі верби, гостролисти із колючими гілками, сріблясті ялини, туї та кущі ялівцю, оточені лискучим плющем. Відтоді навічно куток саду незмінно залишався в затінку — не лише в затінку велетенських лип, що росли за парканом, а ще й у більш переконливому, пронизливому затінку цвинтарних дерев і цвинтарного плюща, котрий холодив навіть у найгіршу спеку. Тому в той бік, де вочевидь блукали ще тіні померлих, ми вдавалися вкрай рідко і, правду кажучи, лише для того, аби здійснити який-небудь похмурий обряд.

Сусіда ми бачили дуже рідко, переважно коли той нахилявся, перехнябившись удвічі, над яким-небудь гостролистом чи підрізав пагін плюща або прополював тамариск. Одного разу бабуся попрохала його доглянути нас. Ми отримали по шоколадній цукерці, довгій і тонкій, заокругленій на кінцях й увігнутій посередині. Називалися вони «котячі язички». Я тоді собі подумав, що це дуже відповідна назва, бо як і котячий язик, ласощі не викликали найменшого бажання запихати їх собі до рота.

— Ось тут туалет, якщо знадобиться. А тут вітальня. Ось, це моя колекція кактусів. Я дуже люблю кактуси. Це такі квіти, які ростуть у спекотному кліматі і... і... що вам іще... цукерок? Може, іще по цукерці?

— Ні, спасибі.

— Ні, спасибі.

Я бачив, що він спантеличився. І подумав, що деякі дорослі усе-таки геть не вміють поводитися з дітьми. Навіть мені б це краще вдалося.

— А це? Що це за кімната? — поцікавився я.

Пан Мендрецький ширше розплющив очі, тоді примружив їх і лише й сказав, силкуючись говорити безтурботно:

— Це Асина кімната.

Я чув, що відтоді, як вона поїхала з матір’ю, сусід не змінив у її кімнаті анічого. Іграшки, що здавалися Асі надто нецікавими, аби забрати їх до свого нового дому, лежали в тих самих місцях, де вона їх востаннє поклала. Книжки рівними рядками, п’ять малюнків ув однакових рамцях на однаковій відстані, на ліжку — ряд мертвих ляльок, що їх витрушували — як я собі те уявив — раз на місяць, у певний день, скажімо, шістнадцятого, або щотретього четверга.

— Вона дедалі рідше приїжджає, — тільки й сказав він, зачиняючи двері. — Пилюка, — додав він вибачливо, — там багато пилюки.

Коли через годину бабуня забрала нас з-під колекції кактусів, де ми врешті порозкладали наші іграшки, ми чемно попрощалися, тобто так, як нас навчено вдома. Більше я ніколи там не бував. Сусід жив тихо, я б сказав, гідно, велично несучи посивілу голову із глибоко запалими очима, у яких усе частіше палала дивна пристрасть. Оточений загонами ляльок, книжок і кактусів, неначе китайський імператор своїм незліченним глиняним почтом, він поринав у дедалі глибшу меланхолію. А його частина саду занурювалася в ще глибшу тінь, стаючи ще більш занедбаною.