Яцек Денель - Ляля

Шар Білостоку теж упав на дно слоїка. Дідусь виявив ще одне шахрайство, ще одну аферу, ще одне крутійство, і за кару його вкотре перевели. Він міг вибирати між Лодзю й Ґданськом, і бабуся, яка ще пам’ятала трояндові живоплоти на Ян-штрасе і тераси Фрауен-гассе, знайшла тисячі аргументів: кліматичних, політичних і соціологічних, а також, я певен, що й астрологічно-метафізичних, аби приїхати в місто, яке за двадцять років мало стати місцем мого дитинства.

Протягом кількох днів і ночей вона знімала з полиць скло й пакувала його до наповнених соломою скринь, розпихала по коробках нові й нові метри книжок, а по мішках — дитячий одяг.

— О, пані редакторко, вітаю, вітаю, — зачепив її на вулиці знайомий.

— А-а-а, пан Розенблатт...

— Ружальський...

— ...Ружальський, перепрошую. Яка приємна зустріч, я й не сподівалася. І як там торгівля деревом?

— Бізнес як бізнес.

— Бо бізнес, — заявила бабуся, соковитіше, ніж Беня Крик, — є тоді, коли один побожний єврей зазнає збитків з іншим побожним євреєм і, слава Богу, обидва із цього матимуть зиск.

— Святі слова, святі слова, — підтвердив пан Розенблатт-Ружальський, — вас, пані редакторко, певне, мамуся годувала самими риб’ячими голівками, така ви розумна. А що це за хмара у вас на обличчі, пані редакторко, клопіт якийсь, не доведи Боже, тьху, тьху?

— Е-е-е, знаєте, як воно буває... Я виїжджаю з міста.

— Куди?

— До Ґданська.

— Переїзд — то гірше, ніж пожежа. Краще видати заміж доньку, ніж переїхати, як у нас кажуть. Не доведи Боже, вам грошей бракує?

— О, саме так, так. Важко. Чоловік весь час хвилюється, бо ж і меблі треба перевезти, і нова квартира, і треба буде якусь вантажівку винайняти, а тут стільки того мотлоху...

— Ви не хвилюйтеся. У нас для своїх є спеціальна каса, ми вам дамо гроші, скільки?

— Але... пане Розе... Ружальський, ви мене погано зрозуміли. Я ж не з ваших.

— А хіба я питаю, чи ви єврейка, я питаю, скільки. Я розумію, що була війна, розумію, що не кожен хоче зізнаватися. Мене це не цікавить, мене цікавить скільки.

— Дякую, ви дуже люб’язний. Але я справді не єврейка. По батькові росіяни, по матері поляки й німці. Жодної краплини єврейської крові. А шкода мені, бо я євреїв люблю, проте я так чи сяк гойка.

— Ви любите євреїв, а євреї люблять вас.

— Це справді дуже мило з вашого боку, — проказала бабуся, дивлячись торгівцю деревиною Мечиславові Ружальському просто в очі, — але я однаково не матиму чим віддати.

— Матимете — добре, не матимете — теж добре. Небо нам на голову не впаде. Ви нам допомагали, передачі робили, записували — то й ми вам допоможемо. Зверніться... — і заходився писати щось на аркушику. — Коли ви їдете?

— Невдовзі, щойно чоловік усе залагодить. За два, три тижні.

— То в наступний четвер. За цією адресою. До побачення, мушу бігти. Чоловікові вітання.

— До побачення, пане Розенблатт!

— Ружальський! — відгукнувся він з усмішкою.

— А найкумедніше, — розповідала бабуся, — що коли мені дали ті гроші, на якихось їхніх зборах (такого собі повоєнного кагалу), то зробили фото, потім мені надіслали. І з-посеред усіх я мала найбільш єврейський вигляд, бо засмагла на чорно, якийсь такий макіяж, прикраси... десь має бути це фото.

Отак бабуся поїхала до Ґданська за єврейські гроші, як справжня мара з антисемітських кошмарів. Дотеліпалися на місце й заходилися розпаковувати всі ці скрині із книжками й склом, рештки лисівських меблів, квіти у вазонах і ялинкові прикраси, поскладані в старих валізах.

Грець із ним, з домом, дім був, який був, усі бачили, збудований на підвалинах старої стодоли, звісно, без льоху, мурований такими майстрами, що жоден, буквально жоден кут не мав дев’яноста градусів, шафи в нішах розпадалися, як будиночки з карт, і ні в чому ніхто не дотримувався будівельних норм. Інша справа, що майстер був людиною духовно багатою і, може, саме цим і пояснювалися його помилки — меланхолійною розсіяністю. Треба вам знати, що коли він спартачив один дім, то заходився коло іншого (звісно, поставивши його на меншій відстані від першого, ніж на те дозволяли приписи). Збагнув, що бабуся — культурна жінка, і приходив позичати в неї книжки.

Якось уранці приходить до неї й каже:

— Розумієте, я чогось такого життєвого, чогось життєвого шукаю. Наприклад, нещодавно читав отаке: вона була графиня, а він простий хлопець, і кохали одне одного, але ніхто їм цього не дозволяв...

І саме тоді, як він переказував життєву історію хлопця й графині, його погляд спинився на зібранні творів Шекспіра.