Яцек Денель - Ляля

Нарешті, стоячи по кісточки в соковитій траві, на якій, доки ми споживали наш двогодинний сніданок, уже встигла висхнути роса, я роззирався задоволено довкола. «Отож, я все приніс», — думав я і, наче генерал, оглядав свої кольорові війська, а тоді старанно розкладав усе, не забуваючи про священні принципи ергономії. Досить було однієї помилки, і вже можна було отримати догану, щойно бабуня з’являлася в саду.

— Діти, — казала вона, — принесіть мені, будь ласка, шезлонг... а це що, чому в тебе олівці ліворуч, а праворуч книжка, ти ж береш олівці правою рукою, а книжку читаєш тоді, коли не малюєш; вона тобі лише заважає, ти кладеш на неї лікоть і викривлюєш хребет...

Тоді вона сідала під горіхом, у напівзатінку, уся у світлих веснянках сонячних плямок, і відкривала шелесткі сторінки літературних журналів або книжки, чиї сторінки шурхотіли тихіше. Якщо не рахувати дзижчання комах і співу птахів, які в бабусиному саду, здавалося, переживали нескінчений шлюбний період, тут панувала цілковита тиша. У пообіддя траплялося, що з боку лісу, з-за живоплоту, з-за оцтових дерев і трояндових кущів долинали вигуки якихось олівських підлітків, що грали у футбола; вони вживали іншої мови, ніж ми, і мені завжди здавалося, що ці діти належать до іншого світу, безпечно відокремленого від нас темним листям лип і кленів.

Бабуся вважала, що ми не повинні погано про них висловлюватися.

— Звичайно, — казала вона, піднімаючи очі з-над книжки, — таку поведінку слід назвати щонайменше невідповідною; та я переконана, що це не їхня провина.

— Їх не навчили?

— Не навчили. Краще показати їм відповідний шлях, а не засуджувати. Зрештою, вони користуються своєю мовою з певною майстерністю, ти так не вважаєш? Адже, маючи у своєму розпорядженні не так багато слів, вони переказують одне одному доволі складні речі. Я б не хотіла, щоб ти набрався їхніх слів, та час від часу придивись, як вони оперують кількома лексемами, щоб висловити цілу гаму почуттів.

І поверталася до книжки.

Надвечір’я надходило з боку живоплоту; трава повільно темнішала й набувала млосного запаху, а всі тіні мандрували нею до заходу, напружуючись і розтягуючись аж до втрати форми.

— Глянь, бабусю, — казав я тоді, — я нині намалював дві частини. «Бичування» і «Коронування терновим вінком».

— Доволі жорстоко. Забагато ти надивився німецьких середньовічних майстрів.

— О, вони не всі такі. От, наприклад, Лохнер. Або Вітц. Німці теж мають особливі способи вираження почуттів.

Мені виповнилося тоді сім чи, може, дев’ять років. Завеликим я був тоді розумником.

Траплялося, що я біг по другий шезлонг, і ми сиділи під каштаном у плямах зникаючого світла, розмовляючи про такі різні речі на світі. Бабуся забувала приготувати обід або ж просто казала з непідробною щирістю:

— Ненавиджу готувати. Мені завжди здавалося, що я повинна мати дружину. Не існує роботи, нуднішої за куховарство.

І вже за мить.

— А я розповідала тобі, як Юлек готував лукуллів суп?

Те, що збереглося від колишнього саду в моїй пам’яті, нагадує рештки поламаних листків, що їх я знаходив часом між сторінок старих номерів «Пшекрою» чи «Антени»: червоні, жовті й іржаві крихти, надто жалюгідні, щоб сприймати їх як масу для великого букета; нечіткі фрагменти картин і уривки фраз. А я ж бо чудово знаю, що саме тоді, під цеглово-червоними даліями мого дитинства, у сховках дерев’яних шкатулок із ґудзиками, у задушливих водоспадах квітнучого ясмину я спізнав первісну істину життя, яку потому марно шукатиму.

Буває інколи, що мені під пальці, повіки чи у вуха потрапляє котрийсь зі справжніх уламків — фраза, у якій чути відлуння колишнього звичаю; вицвілий клапоть брокату, віддертий від риз, що стікають золотом, клапоть, що пережив своїх жерців, свої святині, своє божество; великі настінні картини, що демонструють дам і кавалерів минулих часів, ці напівстерті, ревниві картини, які існують хіба що в розсіяній між гіллям блакиті, гучному дзижчанні джмеля над квіткою жимолості, у декадентській стеблині конвалії.

Із часом сад змарнів. Відвідуючи бабусю після уроків, я бачив його збіднілим на якесь дерево, зарослі кущів, хоч би гілку, і тоді піднімався сходами, тупаючи голосніше, ніж зазвичай, і надто настирливо тиснув на дзвоника. Бо ж знав, що із заміною кожної плитки тротуару, із кожним зрубаним деревом, із неминучою смертю будь-якого куща троянд чи півоній, пригніченого зухвалими бур’янами, пов’язане зникнення первісного кодексу, стирання прадавніх формул і поем, вицвітання давно вже вицвілих фресок.