Сергій Гридін - Незрозумілі

— Та ми вже як огірочки! — випалив Ромка.

— Ага, радше — як баклажани, — не стримав жарту, поглянувши на друга, Сашко.

— Ну, жартуєте — значить жити будете, — зрезонував Ігор Степанович. — Давайте тихенько додому, відлежтеся до завтра. А то зараз розбірки почнуться, Ангеліна жартувати не любить, — аж ніби присів, імітуючи переляк.

— А наші речі? — згадав Романич.

— Я зараз винесу, — зголосився допомогти Ігор Степанович. — Чекайте на мене і більше нікуди не влазьте, — повернувся і швидко зник у школі.

За кілька хвилин, подолавши за допомогою колишнього спецназівця Ігоря Степановича паркан, друзі прямували додому. Судячи з усього, одна із Сашкових проблем зникла сама собою.

дома Сашко наповнив ванну водою, розчинив якусь мамину пахучу пінку, занурився в неї, щоб відновити сили і впорядкувати думки.

З Ромкою — «завдяки» Бадію — помирився. Але тепер, коли їх побиття бачило півшколи, хоч якась розмова з Орисею здавалася не реальнішою, ніж його висадка на Марсі. У тому, що Цимбалюк і такі, як він, рознесуть чутку про те, що Качок «зробив» із двома маминими синками, Сашко сумнівів не мав. Після цього, вважав, його «чоловіча» гідність зникала кудись у безвість, і для багатьох він ставав чимось незначним і смішним. Для Орисі, безперечно, також. Яка дівчина тепер зрозуміє його і віддасть йому свої симпатії? А спілкуватися з ним із жалю... Ні, він на це не піде.

За хвилин сорок, відчувши, що вода охолола, Сашко змив піну, вибрався з ванни й обережно розтерся рушником. Забиті місця, на диво, не були такими вже й болючими. Кілька саден на ребрах усе-таки відгукувались болем, але його можна було терпіти, а синці — легко сховати під одягом від батьківських очей. Гірше було з обличчям. Над бровою ледь затягнулося тонкою кіркою розсічення. На вилиці теж темнів чималий синець. Губи нагадували два товсті вареники, кров на них ледь присохла.

«Блін, от красень!» — обурився, дивлячись у дзеркало, Сашко. Зайшов до кухні, схопив шматок ковбаси в холодильнику, але збагнув, що жувати її не зможе, виплюнув у відро для сміття. Пригнічений, подався у свою кімнату, вклався на ліжко, заплющив очі. Думки все снували довкола ранкових подій. Уявив, що було б, якби вчасно не прибігли Светочка з фізкультурником. Мабуть, завтра батькам довелося б замовляти місце на кладовищі і поминки у кафе. Чорт! Як тепер до школи йти? Качок не з тих, хто забуває образи.

Увімкнув музику, ритмічна мелодія розвіяла тривожні думки, підігнала трохи оптимізму. «Якось розрулимо, — вирішив. — Добре, що з Ромкою все гаразд. Стосунки відновилися. Тепер разом придумаємо, як із Орисею...» — ще встигло промайнути в голові, і Сашко провалився у неспокійний, наповнений хаотичними подіями сон.

— Я вже вдома! — несподівано вирвав його з напівреальності голос. Повернулася з роботи мама. «Нічого собі, — подумав, — невже майже шість годин проспав?» Намагався відкрити очі, поворушив руками — тіло відгукнулося приглушеним болем. Сашко, не втримавшись, тихенько застогнав.

— А ти чого не зустрічаєш? — заглянула до кімнати мама. — А що? — сторопіло зупинилася на порозі, сперлася спиною на одвірок, постояла із широко відкритими очима і зненацька сповзла на підлогу, глухо гупнувши ліктями.

Сашко, забувши про свої травми, скочив з ліжка, підлетів до мами, злякано стріпнув її. «Що робити? Знепритомніла? Швидку? Води? А може, татові дзвонити?» Думки миготіли із шаленою швидкістю, але жодна не ставала конкретною дією.

— Води... будь ласка, — оговтавшись, виручила його мама. Сашко кинувся на кухню, набрав у чашку води, турботливо подав. Мама кволо зробила кілька ковтків. — Дякую, — опустила очі. На її обличчі знову з’явився рум’янець, вона звелася на ноги і, спираючись на руку Сашка, сіла в крісло. — Що сталося? — нарешті спитала.

— Розумієш... — завис Сашко, не знаючи, як розказати про те, що було. — Ми з Ромкою за дівчину заступилися, — нарешті видав, нехай не зовсім правду, але десь близько до неї.

— Болить? — м’яко доторкнулась мама до вилиці.

— Та ні, хіба що трішки, — запевнив, радіючи, що під футболкою всього іншого не видно.

— У лікарню треба, — скочила зі стільця мама. — Збирайся. Чи лікаря викликати? — забігала по кімнаті.

— Для чого? — спокійно спитав Сашко. — Я живий, здоровий, ушкоджень і травм, несумісних із життям, немає, — згадав слова фізкультурника.

— Давай хоч лід прикладемо. — За мить вона несла з кухні укритий інеєм пакет. — Ось тут горошок морожений, приклади, — порадила. — А що хоч за дівчина? Як це сталося? — не вгамовувалася.