Сергій Гридін - Незрозумілі

— Знаєш, що я зрозумів із тих статей? Дівчину потрібно чимось вразити, щось незвичайне зробити, — заблищали очі в Ромки.

— Цей пункт інструкції я вже перевиконав. Усі докази на відео, — кивнув Сашко на екран.

— Це все — фігня. Може, вона ще й не бачила, — втішив Ромка. — Треба, наприклад, з парашутом стрибнути із прапором, де було б її ім’я, двір квітами закидати або на найвищому поверсі хмарочоса освідчення в коханні написати, — перелічив варіанти Ромка.

— З парашутом... Квіти... — засумнівався Сашко, згадавши злощасні гербери. — Написати на хмарочосі... А дев’ятиповерхівка підійде, як вважаєш?

— А що? Це — майже хмарочос. А на якому поверсі Ориська живе? — активізувався Ромка, вловивши думку товариша.

— На восьмому, здається, — заглибившись у роздуми, відповів Головко.

— Тільки уяви: виходить вона зранку на балкон, наприклад, погоду дивитися, а на стіні будинку навпроти величезні слова: «Орисю, я тебе кохаю!», — натхненно закотив підбиті очі Мельник. Сашко ледве втримався, щоб не розсміятися, спостерігаючи все те.

— Про «кохаю» ти трохи загнув, а от із написом — це ідея, — погодився. — Завтра і підемо.

— А чого до завтра тягнути? — стрепенувся Ромка. — Що нам потрібно для вчинку? Міцна мотузка, фарба і відповідний настрій. Настрій є, фарба чорна в балончиках (я велик фарбував) теж є, і мотузок альпіністський є. У мене ж батько колись по горах лазив, — загинав один за одним пальці на правій руці.

Холодок пробіг між лопатками, коли Сашко уявив, як він балансує на мотузці на висоті більше двадцяти метрів над землею. Та нічого ефектнішого за це на думку не спадало. От якби Качка на очах у всіх віддухопелити, але до цього доведеться кілька років готуватися. І то невідомо, чи вдасться його здолати — лобуряка, як бик, здоровий. Грошей на якийсь інший подарунок просити в батька ще раз — соромно, а тут...

— Ідемо! — схопився на ноги Головко, ледве стримавши зойк від різкого болю під ребрами.

— А може, справді, краще завтра? — чомусь винувато подивився на нього Ромка. — Як трохи здоров’я той....

— Та ні. Вирішено — відступати нікуди. Збирайся! — кинув рішуче.

Ромка засопів, стягнув з голови хустку, яка робила його чудним, вийшов із кімнати і щез за дверима комірчини. Поскладав усе необхідне в пакет. За кілька хвилин вони були готові вирушати.

рузі стояли в оточеному з усіх боків дев’ятиповерхівками дворі.

— Точно будинок пам’ятаєш? — запитав Ромка.

— Точно, оцей, — махнув рукою в бік освітленого парадного Сашко.

— Тоді нам потрібний... — почав видивлятися в сутінках необхідний об’єкт Романич. — Отой! — впевнено кивнув, показуючи на будинок навпроти.

— Ходімо, — першим попрямував туди Сашко. Ромка ще раз поглянув на Орисин будинок, щось прикинув, хмикнувши, і покрокував за товаришем, дзенькаючи балончиками з фарбою в пакеті.

Хлопці зайшли в найближче парадне. Лампочка, тьмяна і запилена, світила тільки на другому поверсі, кидаючи вниз незрозумілі й нахабні тіні, які відлякували і заворожували водночас.

Сашко обережно, ніби ступаючи в незнайому воду, подолав першу сходинку. Його відчайдушність і бажання себе проявити, які керували ще кілька хвилин тому, кудись несподівано випарувалися, залишивши по собі легке тремтіння в ногах і плутані думки про те, що буде, коли вони відмовляться від задуманого.

Ромка, ідучи слідом за Сашком, теж принишк. Тільки кахикав час від часу і щось ніби сердито бурмотів, чіпляючись пакетом за поручні.

Їхати ліфтом не ризикнули: хтозна, може, застрягне між поверхами і доведеться потім до ранку кукурікати. Та й кнопка виклику кабіни була напівспалена, з відкритими контактами, що зухвало натякали їм на небезпеку. І не тільки ураження струмом.

Сходи нагору здавалися безкінечними. Після другого поверху світло на майданчику, куди виходили двері квартир, було тільки на сьомому, тож майже весь шлях довелося підсвічувати мобільниками.

Будинок жив своїм життям. Десь, у чиїйсь квартирі, бубонів телевізор. З іншої лунала якась жалібна пісня, а ще за одними дверима голосно сварилися чоловік із жінкою, не соромлячись жодних слів і, судячи із дзеленчання, схожого на звук від розбитого посуду, не тільки слів.

— Блін, я завжди не міг зрозуміти, — засапано видав Романич, — як те все відбувається? Коли люди одружуються, напевне, люблять одне одного, потім у них діти з’являються — і оп-па! — відставив руку з пакетом у бік дверей. — Сварки. Ой, убивають!.. Не можемо жити... Треба щось робити... По телеку весь час хтось когось мочить і...