Сергій Гридін - Незрозумілі

— Човен кохання розбивається об рифи побутових проблем, — перефразував слова, які довелося чути колись, Сашко. — А насправді, біс їх знає, тих дорослих. Дивні якісь вони. Незрозумілі. Смішні. Незграбні. Жорстокі. І добрі іноді бувають. Не знаю, не розумію їх... Травмують дітей. Рвуть, нищать свої почуття. А може, і не мають їх.

— А в тебе є? — спитав, ледь підсвічуючи тьмяним екраном мобільника, Ромка.

— У мене? Зараз і перевіримо, — кинув йому через плече Сашко.

— А я вже боятися починаю, — вирвалося в Ромки. — Не за себе — за тебе, — уточнив.

— Сам ледь повзу від страху, — зізнався Сашко. — Весь час здається, що мотузка може обірватися.

— То, може, ну його? Якась дебільна ідея. Давай краще щось інше придумаємо, — оживився Ромка.

Сашко знову зупинився. Двоє бажань боролися в ньому. Не хотілося виглядати боягузом. Навіть перед Ромкою, який — Сашко був упевнений — не осудить і ніколи не скаже кривого слова. Однак краще зараз бути вдома, у своїй кімнаті, а не дертись темними сходами і сподіватись, що на висоті тебе витримає той мотузок.

— Голова, ну його до біса, — натискав на своєму Ромка. — Краще пісню під балконом заспіваємо, — запропонував.

Сашко вагався. У словах друга теж був сенс. Учинок, на який вони наважилися, мав багато авантюрного, але саме ним він збирається довести Орисі... Що саме довести, Сашко не міг пояснити навіть собі, але всією душею сподівався змінити її ставлення до себе.

— Ніфіга, Романич, раз сказав — мушу зробити, — стояв на своєму Сашко. — Треба йти до кінця! — твердо ступив на сходинку.

— Як знаєш, — пристав до його аргументу Ромка. — Якого біса я тобі про цю ідіотську ідею сказав? — картав себе.

— Не стогни! Он уже люк на дах, — кивнув Головко.

— Зачинений? — наче зрадів Романич. Коротенька драбинка вела до виходу на дах, у вечірній простір. Сашко вибрався по ній, напружившись, підняв оббитий бляхою люк.

— А от і не вгадав, — шаснув у темряву даху. Ромка на мить зупинився, ніби щось роздумуючи, кинув товаришеві пакет із причандаллям і теж поліз наверх.

А там було круто! На небі, виглядаючи із-за хмаринок, миготіли, наче новорічні вогники, зірки. Навкруги ластів’ячими гніздами, розкиданими в урвищі над річкою, світилися вікна навколишніх будинків. Унизу таємничо шаруділи дерева, зрідка скрикувала якась нічна пташка. Над цим усім грався тоненьким, ніби надгризеним, місяцем прохолодний вітерець, брязкаючи незачиненими дверима будки, яка прикривала вихід на дах. Вечірня прохолода змушувала втягувати голову в плечі й часу на роздуми відпускала мало.

— Ну що, — пошепки звелів, а не спитав Сашко, — прив’язуй! — подав узяту з пакета мотузку.

— Дай сюди, — вихопив Ромка. — Мене тато навчив, як альпіністські вузли в’язати, — почав розкручувати бухту.

— Пам’ятай, товаришу, що моє життя у твоїх міцних руках, — намагався жартувати Сашко.

— Тьху на тебе, ляпаєш таке! — розсердився Романич. — Давай, буду в’язати, — розтягнув поперед себе мотузку.

Сашко чув, як тривожно тріпотить серце. «Переляканою куріпкою...», — згадалося вичитане в якомусь хрестоматійному творі. Так автор намагався передати переживання героя. Якою там куріпкою? У Сашка серце стрибало наляканим багатотонним слоном!

Підняв руки, даючи змогу Роману обв’язати себе. Потім Мельник клацнув якимись карабінами і посмикав мотузку, випробовуючи на міцність. Побите тіло зреагувало на це тупим болем.

— Ну, здається, готово, — статечно видав Романич. — А може, передумаєш, га?

— Давай фарбу, — відповів Сашко.

Намагаючись не тремтіти, взяв у Ромки балончики, прилаштував у внутрішніх кишенях куртки. Підійшов до невисокої металевої огорожі, яка відділяла темінь від поверхні даху. З острахом подивився вниз. Утішало тільки те, що там нічого не видно. Темнота надійно огорнула все довкола, і тільки тьмяне світло лампи над входом до парадного означало, що забралися вони небезпечно високо.

Сашко наважився перекинути ногу через загорожу. Тримаючись руками за металеві прути, відчув, як пружно — струною — натягнулась мотузка. Ромка, впершись ногами у поверхню даху, страхував його і, здавалося, переживав сильніше за Сашка. Про всяк випадок він додатково обмотав мотузку навколо труби, яка стирчала неподалік, і поступово ослаблював її, опускаючи Сашка до необхідного рівня. Дихав Ромка натужно, ніби котив під гору важезну каменюку.

— Все, я на місці, — наскільки можна було голосно сказав Сашко. Несподівано страх відступив. Навіть утік кудись, розчинився у прохолодному повітрі, наче крапля меду у склянці теплого молока. Адреналін бив по скронях. Хотілося співати, тіло здавалося легким, невагомим. Сашко вже впевнено дістав з кишені балончик, розбовтав у ньому фарбу і почав малювати великі літери.