Сергій Гридін - Незрозумілі

— Нормально, тобі навіть личить, — сяйнула очима. — А ти справді так думаєш? — нахмурила брови.

— Як? — не зрозумів запитання Сашко.

— Отак, — кивнула кудись угору Орися. Сашко підняв погляд. Там, на останньому поверсі дев’ятиповерхівки, «світилося»: «Орисю! Ти, і тільки Ти!».

— Так. Думаю, — опустив очі Сашко. — Орисю, хочу тобі сказати, що із Змієвською нічого... — знайшов сили для слів.

— Знаю, — перервала його. — Чула, як дівчата в класі над тобою потішалися. Казали, ніби втік із квартири.

— Сміялися? — похнюпився Сашко. От ще один — контрольний — ляпас.

— А я... щаслива... від того, що втік, — думаючи над кожним словом, вимовила Орися.

— Щаслива? — підняв очі, не стримавши радості. — Ось, це тобі... — простягнув жовту квіточку, яку тримав у руці. — На жаль, поки що нічого іншого не можу, — знизав плечима.

— А ті гербери кому були? — несподівано спитала Орися.

— Ти звідки?.. — широко розплющив очі. — Тобі, — знову опустив погляд.

— Я не раз уявляла, як ти даруватимеш мені квіти, — якось автоматично зібгала прив’ялу квітку Орися. — Про гербери мені вчора Бадій розповів, — посуворішала, стиснувши губи. — Він, схоже, шкодує, що все так між вами сталося.

За мить поглянула на Сашка, осяяла сірими очима з таємничими краплинками на райдужці. Несміливо простягнула до нього руку, стиснула його мокрі холодні пальці. Притулила до своїх вуст, легенько дмухнула теплим повітрям.

Усім своїм виглядом, світлом своїх очей Орися казала йому, що розуміє його. Він — зрозумілий їй і цікавий тим, що вона не збагнула ще в ньому.

Зовсім несподівано холодний осінній дощ, ніби волею чарівниці, перетворився на веселу літню зливу. Грайливо заторохтіли по парасольці краплинки, щось засвітилося в душі, й уже не нагадували про себе промоклі ноги. Дощ пахнув чимось звабливим і ще невідомим. Пахнув ароматами лугових трав. Небом пахнув. І щось очікуване, але ще не розгадане шепотів їм.

Сашко мало не задихнувся від ніжності. Щастя було близько. Уперше в житті Орися пригорнулася до нього. У їхньої загадки ставало все менше таємниць. І парасольці було затишно одній на двох під невгамовним дощем.

Дощ пахнув коханням...