Сергій Гридін - Незрозумілі

Сашкові вже було не до сміху. Вражено дивився на друга, з тривогою чекаючи закінчення історії.

— Коротше кажучи, матуся розігнала ту гулянку, влаштувала «шоу зі спецефектами» і закрила Катьку в кімнаті, ніби під домашнім арештом. А та (прикинь!) вилізла через вікно, якось із другого поверху спустилась і... щезла, — зробив паузу перед останнім словом, підкреслюючи кульмінаційний момент, Ромка. І, сяючи, як актор на нагородженні «Оскаром», втупився на Сашка, чекаючи реакції на ту бомбезну історію.

Сашко сторопіло застиг. По спині чомусь бігали мурашки. Тривога, десь там, трошки нижче пупка, посилювалася, добираючись до горла.

— Не гальмуй! Як тобі сюжетик? — не дочекався реакції товариша Мельник. — Зараз, напевне, розбірки почнуться. Катька до школи не прийшла, вдома не ночувала, зате матінка її вже з самого ранку сюди прикотила. У директорки сидить. Уявити навіть страшно, що там.

Коридором різко і рішуче пробігся дзвоник, сповіщаючи про початок уроку й рятуючи Сашка від необхідності продовжувати ту каторжну розмову. Ромка першим шаснув до класу, вмостився на своє місце. Сашко, силуючи себе, поспішив за ним. Рюкзак здавався таким тяжким, ніби там були чавунні ребра від батареї, аж руки судомило від його ваги. З ногами теж були проблеми. Вони чомусь поважчали, відмовлялися слухатися голови. Передчуття неприємних подій забивало дух. Сашко відганяв тривожні думки, ніби саме він став причиною пригод Змієвської, але отой гидотний, ненажерливий хробак уперто точив мізки, натякаючи Сашкові на його причетність до вчорашніх подій.

Він важко гепнувся на свій стілець, узяв книжку, навіть не дивлячись на обкладинку, так само неуважно дістав зошит. Навіщось виклав на парту готувальню, вийняв з неї циркуль, легенько вколов себе у палець, ніби випробовуючи свою чутливість. Тихенько зашипів і зіткнувся зі здивованим поглядом Мельника.

— Ти що? — пильно поглянув на нього Ромка. — На історії математику зібрався вчити? — кивнув на викладені на стіл предмети.

— Та задумався трохи, — вичавив із себе Сашко. — Не виспався вчора, музику довго слухав.

— Ти того... — не встиг завершити фразу Мельник. Двері тихо рипнули, пропустивши до класу історичку, директрису та невідому жінку зі слідами розмазаної по обличчю косметики і червоними, як у кролика-альбіноса, очима. — «Шоу маст гоу он», — зрадів Романич, побачивши їх. — Зараз ми станемо свідками «побиття малюків», — навіть руки потер.

Клас неквапом підвівся, вітаючи вчителів і стривожену маму Катьки. Зашоргали ноги по підлозі, прокотилася хвиля стишених перемовлянь: не всі учні здогадувалися, чого з історичкою прийшла директорка. У когось загримів, упавши, стілець, хтось голосно реготнув і захлинувся від докірливого погляду історички.

— Доброго дня, діти! — сталевим голосом вимовила директорка.

Ангеліна Станіславівна, «верховний правитель школи», була «підстаркуватою» з погляду школярів сорокап’ятирічною тіткою, із суворими складками біля губ і короткою світлою зачіскою. Взагалі-то ставились до неї непогано. Хоч і вимагала Ангел (таке вже їй приліпили прізвисько) знати свій предмет — німецьку, але нікого дарма не пресувала. Честь школи обстоювала перед усіма перевірками, вміла «вибити» гроші на ремонти і шкільне причандалля. Але, судячи з усього, настрій у неї був невеселий, тож спілкування обіцяло стати незабутнім.

Історичка, Лідія Борисівна, шаснула за стіл, поставила перед собою свою сумку і ніби зачаїлась переляканим ховрашком.

Ще одна особа, яка завітала до класу, шморгала носом, витирала очі несвіжою хустинкою і чомусь вороже глипала на школярів, які, переминаючись, стояли в очікуванні того, що буде далі.

— Сідайте, — махнула рукою директорка. — Мушу сьогодні почати день із неприємної для мене звістки, — карбувала слова.

— Та їх тут усіх треба в колонію для малолітніх злочинців! — несподівано зірвалася на слова незнайома жінка. — Негідники! — голосно схлипнула вона.

— Прошу мені вибачити, Галино Володимирівно, але в цій школі звикли не перебивати, — скреготнула металом Ангел. — Трішки вгамуйте, будь ласка, свої емоції, — вкрилися легенькими червоними плямами щоки директорки.

Незнайомка розтулила рот, ніби збираючись щось сказати, але тільки плямкнула губами, від чого стала схожа на екзотичну акваріумну рибку.

— Учора на квартирі в нашої учениці Каті Змієвської сталася не дуже гарна історія. Після того Катя не ночувала вдома. Батьки хвилюються за неї, тож Галина Володимирівна завітала до школи, щоб знайти хоч якусь інформацію про Катю. У мене є особисте прохання: хто був на вчорашній хм... вечірці або знає, де зараз Катруся, нехай повідомить нам. Після того ваш урок продовжиться, — на мить повернула голову до історички. Та закивала на знак згоди і навіщось потерла руками вуха.