Сергій Гридін - Незрозумілі

емніло. Сонце ховалося на нічліг. Прохолода оповивала землю. Тепло, яке нагнітала текіла, кудись утікало, і невдовзі його не стало. По спині бігали дрижаки. Сашко сидів на лавці в невеличкому скверику неподалік будинку, де була їхня квартира. Неймовірно тягнуло додому. Стримувала тільки можлива реакція батьків на його повернення. Почекавши якийсь час і впевнившись, що не пережити цю ніч на вулиці, встав із лавки і почвалав непевним кроком додому. У вікнах тьмяніли і згасали вогні, місто мостилося спати. До нового дня ще було далеко.

У парадному Сашко дістав ключі, намагаючись діяти нечутно, відімкнув замок вхідних дверей. У квартирі було тихо. Приглушено бубонів телевізор у вітальні, і звідти ж проникало тьмяне світло в передпокій. Сашко нахилився, знімаючи кросівки, сперся боком на стіну, відчуваючи, що ноги не хочуть слухатися голови.

— Ти де був? — несподівано пролунало за спиною. Сашко здригнувся. — Я питаю, де ти швендяв? — голосом, від якого віяло жорстоким холодом, добивалась відповіді мама. — Ми тут місця не знаходимо, всіх уже обдзвонили. І в міліцію, і у швидку, — забриніли сльози в її очах. — Телефон тобі для чого? Я сорок разів набирала: гудки йдуть, а відповіді — зась! — напосідали її істеричні нотки.

— Усього дванадцять пропущених, — дістав телефон із кишені шкільного піджака, акуратно почепленого на вішаку, Санько. — Телефон забув, — пояснив, утомлено провівши рукою по очах.

Хотілося спати. Пірнути в ліжко, натягнути ковдру на голову і відокремитися від сьогоднішнього довгого, перенасиченого незрозумілими подіями і зовсім невдалого дня.

— Усього? — закричала мама. — Усього дванадцять? А тобі треба двісті? — підскочила до Сашка. Вона ледь досягала маківкою до його підборіддя. З боку її войовнича, розкудлана постать здавалася смішною. Сашко не втримався й усміхнувся.

— Ти ще й радієш? — це вже батько приєднався до них. Він стояв у дверях вітальні, схрестивши руки на грудях. «З таким поглядом, як у нього, напевне, в давні часи працювала інквізиція», — подумав Сашко.

— А мені що? Плакати? — агресивно відреагував Сашко, різко повернувшись корпусом до батьків.

— Ти п’яний? — вражено простогнала мама. — Від тебе якимось самогоном тхне, — і почала принюхуватись.

— Це текіла, — навіщось почав пояснювати Сашко.

— Ну ти й виродок! — скрикнула мама. — Ми працюємо днями, щоб ти ні в чому собі не відмовляв, щороку відпочивати тебе возимо, ганчір’я всяке купуємо, а ти... — захлиналася вона від люті і розпачу.

Підскочила до Сашка, замахнулась і ляснула його по обличчю. Було зовсім не боляче. Було до сліз, до судом образливо. Мама замахнулася ще. Сашко цього разу перехопив її руку, міцно стиснув передпліччя. Мама сіпнулась, намагаючись вирватися. Їй це не вдалося, і тоді вона якось умить знітилася, опустила голову, затряслась у приглушеному риданні.

— Відпусти! — із притиском сказав батько. — Якщо хочеш залишитися нашим сином — відпусти, — заскреготів металом його голос. Сашко розтиснув побілілі пальці. У мами на руці виднілись яскраво-червоні сліди. Батько наблизився до мами, обійняв її за плечі, повернув до себе. — Ходімо. Ми сьогодні всі на емоціях. Завтра спокійно поговоримо, — його голос ставав урівноваженішим, навіть примирливим. Мама схлипнула і слухняно пішла за ним.

— Йди спати, — на мить повернув голову до Сашка батько. — А вранці матимемо серйозну розмову. — Він відвернувся, нахилився до мами і, щось тихо шепочучи їй на вухо, пішов до їхньої кімнати.

Сашко лишився стояти у напівтемному коридорі. Кілька хвилин до його вух долітали ще якісь приглушені зачиненими дверима суперечки. Потім усе стихло, у квартирі запанував силуваний спокій.

Сашко заскочив до туалету, недбало помив руки. Згадав чомусь Катю Змієвську, що гикала і неприємно сіпала головою, розсівшись на ньому. Скинув із себе одяг, зачинив на защіпку двері і став під душ, відкрутивши кран. Гаряча вода, здавалося, не могла змити з тіла сліди її дотиків, відбитки пальців і губ. Намилив мочалку, мало не здираючи верхній шар шкіри, намагався змити із себе назбираний за день бруд. Але все те не допомагало — бруд був у душі. Провів рукою по обличчю, наче стираючи мамин ляпас. Із ванної, обкрутивши талію рушником, хутко перебіг до своєї кімнати.

Неприємні думки розривали голову. Сердився на себе. Сердився на Змієвську. Згадував істеричні вигуки матері, батькові слова і ловив себе на думці, що ненавидить своїх батьків. Так, саме ненавидить!