Сергій Гридін - Незрозумілі

Голос Сашка чомусь звучав приглушено, ніби захрипло горло. Близькість до дівчини, такої відкритої і, здавалося, доступної, пробуджувала незбагненні емоції. І вони підступно оволодівали ним. Одна півкуля мозку твердила, що треба встати і бігти з кімнати, нагадувала про Орисю, а інша штовхала взяти пляшку і просто поспілкуватися з Катею, відпочиваючи від напруги цього малозрозумілого дня. Перемогла півкуля, над якою він ще влади не мав. Сашко взяв текілу, навіщось збовтав її, налив на дно келихів Каті й собі.

— І без солі. Фу, це що таке? — зморщила носик дівчина. — Хіба так п’ють справжні чоловіки? — грайливо закопилила губу. Вихопила з рук Сашка пляшку, націдила більше половини склянки. — Доведи, що ти не чмо якесь, — кинула пляшку на ліжко.

Сашко підняв келих, навіщось подивився крізь нього на вікно. Текілу він у своєму житті бачив тільки в рекламі і ніколи пробувати її й гадки не мав. Узагалі алкоголь не вабив його. Торік улітку ковтнув у Ромки вдома теплого розбавленого водою з-під крана спирту. Мельник-старший настоював на ньому якісь цілющі трави. Неприємно обпалило стравохід, голова паморочилась, і зовсім не було весело. Пити цю мексиканську гидоту жодного бажання не мав. А виглядати «маминим синочком», як фізик Труля, теж не хотілося.

— Ну, за любов! — підняла свій келих Катя.

Сашко затамував подих, перехилив у себе вміст склянки. Дух забило незнайомим густим запахом. Пійло виявилося неприємним, навіть гіршим від Ромчиного спирту. Його аж пересмикнуло, очі мимоволі наповнилися слізьми.

— Хи-хи, — сп’яніло озвалася Змієвська. — Тебе так від кохання кидає чи від мене? — примостила на тумбочку біля ліжка свою склянку, присунулася ближче до Сашка, наче в еротичному відео, провела язиком по губах. — Дай-но сюди, — забрала келих і в нього. — А ти нічого, милий, — сяйнула наче покритими матовою плівкою незрозумілого кольору очима.

Сашко відчув, як у голові зашуміло. Чи то подіяла випита текіла, чи прозорі натяки Змієвської, які неможливо було не зрозуміти. Тіло несподівано наповнилося теплом, усе навкруги стало якимось невагомим. Ліжко ніби висіло над підлогою в повітрі. Кімната, здавалося, розтягнулася вшир і вздовж. Неможливо було розгледіти навіть найближчу стіну. До його вуст приклеїлася непевна посмішка, яка то щезала, то знову проявлялася.

Сашко відчув на своєму коліні теплий дотик, легкий, ніби пташка зачепила крилом. Із кожною секундою дотик дівочих рук ставав дедалі відчутнішим. Ось уже рука Змієвської гладить шорстку тканину його джинсів, добирається до...

Сашко заплющив очі. Його хитало, хотілося впасти на ліжко і додивитися черговий СОН, а може, то йому не снилося? Простягнув руку, натикнувся на щось м’яке. Погладив простір перед собою, відчувши пружні дівочі груди. «Орися», — прошепотів ледь чутно. «Тільки б не прокинутись», — подумав, намагаючись не злякати уявний образ. Десь там, де застібка джинсів, здавалося, розлетілися тисячі метеликів, лоскочучи своїми лапками і крильцями та навіюючи неабияке задоволення.

— У тебе презик є? — прошепотіла Катя. Від цих слів Сашко здригнувся. Ніяк не в’язався образ дівчини зі щойно почутим. Сашко натужно розплющив очі, намагаючись зібрати мізки, які розплилися м’яким воском. Його думки, розплавлені текілою, заблукали в тумані гарячих дівочих дотиків. Він лежав, розкинувши руки, над ним схилилась Ор... О, ні — Змієвська!

— Що? — наче не зрозумів Сашко.

— У мене є, але не хочу до вітальні йти, — навіщось сказала Катя. — Знімай штани, — запропонувала, голосно гикнула, від чого її голова неприємно сіпнулась.

Сашко відчув, як нудота підкочується до горла. Рвучко скочив із ліжка, відкинувши від себе Катю, застібнув джинси, вискочив із кімнати в коридор, намагаючись знайти вихід. Внутрішній GPS-навігатор підказав йому напрямок. Наскільки міг, швидко всунув ноги в кросівки, схопився за стіну, щоб не впасти, кілька разів хитнувся, а втримавши рівновагу, нарешті побачив здивований і обурений погляд Змієвської:

— Ти чого? Куди?

— Мені... це... додому... — затинаючись, хрипло пробурмотів Сашко.

— Ти того? — покрутила пальцем біля скроні Катя. — Зовсім придурок?

— Я не... можу, — намагався щось пояснити їй.

— Вали звідси, імпотент клятий! — заволала крізь сльози Катя.

Хтось висунув голову з кухні, хтось вибіг із кімнати. Але Сашко, не обертаючись, шмигнув із квартири, не зважаючи на істеричні звуки, що летіли навздогін йому. Сунув руку в кишеню по мобільний, щоб подзвонити Ромці, і, згадавши, що забув його вдома, непевними кроками поспішив вулицею, не знаючи, куди податися.