Сергій Гридін - Незрозумілі

— Крокодили зграями не живуть, — мимохідь кинув Санько, запрошуючи помахом руки гостя до кухні.

Він накидав на тарілки ледь теплої гречки, поклав зверху по дві котлети.

— Ум-м-м, — наче кіт, замуркав від задоволення Ромка. — Оце я розумію! А в мене вдома сьогодні якийсь новомодній салат з оливковою олією та яблучним оцтом. Зовсім матінка дахом поїхала зі своїм здоровим способом життя, — прошамкав він, наминаючи котлету.

— А я чогось цікавенького спробував би, — не відставав від товариша Головко, нагрібаючи на ложку застиглу купками гречку.

— Тю, ну ти й ненормальний! Давай поміняємось? Я в тебе поживу, а ти на кілька тижнів до моїх переїдеш, — запропонував Ромка. — Гарантую, що швидко завиєш від їх турботи.

— А в мене, думаєш, краще? — підняв очі Сашко. — Наче в зоні якійсь: крок уліво чи вправо — покарання як за спробу втечі.

— Я вже тобі не раз казав: не парся. Підростемо, одружимось — відірвемось на своїх кіндерах. Знаєш, яким я суворим батьком буду? — надув щоки Ромка.

— Уявляю, — чмихнув Сашко. — Діти, тато прийшов. Усім упасти і відтиснутись від підлоги! — засміявся, випльовуючи з рота кашу.

— А ти чого зі школи втік? — лукаво спитав друг. Сашко закашлявся.

— Кх-кх, розумієш... — прошепотів, почервонівши, ніби ошпарений. — Так... погано стало, — нарешті знайшов відповідь.

— А я думав, ти за Ориською, — підняв серйозні очі Роман. — А вона нічого, — сказав задумавшись. — Тільки трохи дивна якась. Хоче бути не такою, як усі.

— Вона класна! — несподівано для себе голосно видав Сашко, почервонівши вже зовсім, але не від кашлю.

Ромка промовчав. Доїв гречку, зібрав за собою посуд, помив, розклав на сушці біля умивальника. Набрав в електрочайник води й увімкнув його. Чайник за мить тихенько зашипів.

— Знаєш, — сказав, дивлячись у вікно, — а я, здається, таки на Светочку залип, — вичавив із себе, ніби ні до кого не звертаючись.

— О, вона ще та цяця, — зрадів зміні теми Сашко.

— Не треба так про неї! — різко повернувся Ромка. Його губи перетворились на тонку лінію, очі стали несподівано твердими. — Вона — не цяця! — заперечив, стиснувши кулаки.

— Вибач, — зітхнув Сашко. — Вічно я щось не те ляпну, — додав винувато.

— Піду я, — зібрався додому Ромка. — Мені ще в аптеку зайти, якусь фігню матінці купити. Вітаміни чи щось таке... — вискочив у коридор, узув кросівки і накинув на одне плече шлейку рюкзака.

— Ти чого? — здивувався Сашко, йдучи за товаришем. — Образився?

— Усе чьотко, Голова! Не переймайся, — глянув у його бік Мельник. — Удачі! — махнув на прощання рукою і, вже не обертаючись, зачинив за собою двері.

На Сашка враз наче велика залізобетонна плита впала. Почувався подрібненим на маленькі шматочки, кожен із яких жив власним життям, мав власні емоції і думки. Ніби льодова фігура розлетілася під дією невідомих сил.

Повернувся до своєї кімнати і знову влігся на ліжко. На серці було тяжко. Відчуття щастя від спілкування з Орисею кудись випарувалось. Залишився тільки осад від незрозумілої швидкої втечі найкращого друга.

Сашко не зчувся, як задрімав. Щось ввижалося йому уві сні, крутилося у переповненій за день подіями голові. Уривки фраз... Хтось голосно регоче... І знову — очиська Орисі, як океан... Вона тягне до нього руки, Сашко вже відчуває теплі кінчики її пальців...

— Хто вдома? — вирвав Сашка з обіймів сну веселий голос батька. Щось гупнуло в передпокої, до кімнати, прочинивши двері, просунулася голова з їжаком короткого волосся, прикрашеного на скронях сивиною. — Я вже тут, — підморгнув тато. — А ти чого це спати вмостився? Не захворів? — спитав турботливо.

— Ні! — коротко кинув Сашко. Розмовляти йому зовсім не хотілося, а тим більше з людиною, яка перервала такий хороший сон. Знову заплющив очі, відвернувся до стіни.

— Ти чого? Я тебе тиждень не бачив — вставай! Ходімо щось перекусимо. Я тут пиріжки з капустою в крамничці захопив по дорозі з вокзалу — ти ж любиш, — запропонував батько.

Тато зайшов до кімнати, присів на краєчок ліжка, поклав прохолодну руку Сашкові на лоб, щоб переконатися, чи не підскочила в нього температура. Той сіпнувся, ніби від сильного електричного розряду.

— Що ти мене мацаєш, як маленького! — закричав, відштовхуючи батькову руку. — Остогидло вже все, як ти цього не розумієш! — різко сів на ліжку. В очах горіла навіть дивна йому первісна злість. Тато аж відсахнувся від несподіванки.

— Я ж... — вичавив понуро. — А ти чого кричиш на старшого? Ех ти... Так додому поспішав сім’ю побачити. А тут... Зустрів батька з відрядження, — сказав, усміхаючись кутиком губ і намагаючись перевести все на жарт.