Сергій Гридін - Незрозумілі

— І що, тепер маю розсипатися словами вдячності? — глузливо, прямо в обличчя подивилася на нього Орися. «А очі які в неї, наче морська глибінь», — подумав Сашко, здивувавшись такому порівнянню.

— Я... Ні... — зовсім знітився він. — Можна я тебе проведу? — наважився нарешті спитати.

— Ти? — ще більше здивувалася Орися. — Ну спробуй, — застрибали бісики в її очах. Крутнулася на місці і пішла до виходу.

— Куди шлях тримаєте? — зупинив їх черговий у формі приватного охоронного агентства, який до того щось видивлявся на екрані монітора. Сюди надходили сигнали з камер спостереження, встановлених у коридорах школи.

— Захворіли ми, — взяв ініціативу у свої руки Головко. Він ще й кахикнув кілька разів для достовірності своїх слів.

— Ну-ну, — багатозначно всміхнувся охоронець. — Разом? Епідемія... — підморгнув хлопцеві. — Ну йдіть тоді, хворі, — махнув рукою. Сашко з полегшенням видихнув.

А ви задумувалися, чому час іноді повзе товстим, неповоротким слимаком, а іноді пролітає стрімкою ластівкою, залишивши на серці незрозумілий сум? Сашко стояв один перед будинком, у якому жила Орися, і намагався осягнути дивні почуття, що кипіли десь під сонячним сплетінням.

Він був готовий ще сто років іти з нею, не зупиняючись, просто говорити, просто насолоджуватися її голосом, манерою стріпувати волоссям, ловити на собі погляд її глибоких, з маленькими чорненькими краплинками, ніби веснянками на райдужці, очей.

Перед тим будинком, однак, він залишився сам. Орися на мить узяла його за руку, прощаючись, від чого на долоні, здавалося, залишились часточки її тепла.

— Влип ти, Головко, — пробубонів тихо собі під ніс. — Ой влип, по самісіньку маківку, — опустив голову, споглядаючи носаки ще нових, придбаних спеціально до школи блискучих черевиків.

Нарешті закинув на плече рюкзак і почвалав додому. Йому захотілося, наче одинокому вовку-сіроманцю, залізти на якийсь високий пагорб і завити, виливаючи в протяжних звуках свій дивний настрій. Поглянув на годинник мобільника. Минуло лише три хвилини відтоді, як за Орисею зачинилися двері її будинку...

дома Сашко кинув на підлогу в передпокої рюкзак, швиргонув під вішалку черевики і тільки тоді згадав, що забув у школі куртку. «Та що ж за день сьогодні такий відстійний», — подумав. Дістав мобільник, кілька разів тикнув пальцем у сенсорний екран.

— Алло, Романич, — змовницьки проказав. — Та не сичи ти, як зламана праска. Розумію, що уроки ще, — стягнув однією рукою через голову футболку. — Захопи мою вітрівку, забув у школі. Сам ти... — натиснув відбій.

На хвилину зайшов на кухню, ухопив зі сковорідки котлету, взяв у хлібниці шматок «бородинського» і приклався до «холостяцького» бутерброда. Ковтнувши останній шматок, облизав пальці, витер руки рушником, що після прання вже висох на дверях. Кинув на стілець у своїй кімнаті шкільні штани, скрутив жужмом шкарпетки і швиргонув їх у крісло, наче баскетбольний м’яч у корзину. Промахнувся, хмикнув, але по шкарпетки під крісло не поліз, розтягнувся на ліжку, клацнув пультом від музичного центру.

Напередодні закачав на флешку нову збірку, навіть не встиг увечері послухати. Музика, яка вчора захоплювала, викликала чомусь зовсім інші емоції. Прослухавши кілька хіп-хопових композицій, вимкнув програвач, заплющив очі, заклавши руки за голову.

В уяві сплив образ Орисі. Насмішкуваті очі. Спершу сердитий, а потім лукаво-привітний погляд. Знову згадався потиск теплих пальців, перед тим як Орися пішла додому. Сашко відчув, що збуджується. За звичкою увімкнув ноутбук, знайшов якийсь сайт із «веселими картинками» (так їх називали хлопці у класі), увімкнув відео. На екрані хтось із когось зривав одяг і волав несамовитим голосом, вигинаючи вологим тілом. Несподівано йому стало гидко. Наче ковтнув жирного земляного хробака, витягнутого з купи гною. Ніяк уявна Орися не вписувалася в те дійство, яке завжди цікавило і приносило задоволення.

Спересердя закрив програму. Того дня все було не так. Не так, як завжди. Щось змінилося в ньому, надламалося щось, а можливо, навпаки — з’явилось нове й інакше від того, що було раніше. У передпокої пролунав дзвінок. Сашко здригнувся, схопився з ліжка, ніби ошпарений. Підбіг до дверей, заглянув у вічко і полегшено видихнув. Із того боку дверей стояв Ромка, тримаючи в руках його вдяганку.

— Здоров був, Голова! — завалився у квартиру Мельник. — Їсти є щось? Голодний, як зграя крокодилів, — кинув на вішак Сашкову куртку, стягнув кросівки, одночасно знімаючи з плечей рюкзак.