Сергій Гридін - Незрозумілі

Увімкнув планшет. Відкрив браузер, убив у пошукову стрічку слово «ненавиджу». На сайті за першим посиланням тицьнув пальцем у розділ «ненавиджу батьків». Повідомлень було небагато, біля двохсот, але кожне наче списане з його думок і переживань: «Мене не розуміють...», «мене б’ють...», «...змушують робити всяку фігню...», «...змушують читати, вимикають комп’ютер...»,«...не вважають за особистість...». Читав висловлювання і мав відчуття, ніби то він, Сашко Головко, кілька хвилин тому писав їх.

Увімкнув віртуальну клавіатуру, швидко запрацював пальцями, потрапляючи в літери. Рівні букви склались у слова: «Я хочу жити один. Мені не потрібні батьки!». Натиснув «Enter», фраза з’явилась на сайті і загубилася серед інших. І тієї ж миті відчув надзвичайне полегшення, ніби народилося в ньому те, що виношував довгий час. Те, що не давало спокійно існувати, оформилося в конкретні слова і полетіло кудись від нього.

Сашко вимкнув планшет, кинув його під ліжко, увімкнув радіо і за кілька хвилин провалився у глибокий сон...

— Пора вже вставати, парубче, — розбудив його зранку голос батька. — Не варто відкладати нашу розмову.

«Біс забирай... І чому я вчора не помер?» — зляканою мухою билася в Сашкових мізках думка. — «Що не кажи йому, все одно не зрозуміє».

— Я вже не сплю, — пробурмотів, сів на ліжку, струсонув головою, намагаючись налаштуватися витерпіти нову прочуханку.

— Знаєш, — промовив тато, примощуючись поряд, — яка ваша помилка? Таких пацанів, як ти? — глянув, уважно вивчаючи Сашка. — Ви думаєте, що все навколо вас відбувається вперше у світі й ні з ким того не було. Якщо закохався (Сашко пересмикнувся: «Він що, думки читає?»), то так ще ніхто нікого не кохав. Якщо зненавидів, — пильно подивився на Сашка, — то на все життя, — поклав руку на ковдру.

— А що, не так? — не давав розслабитися Сашкові біс протиріччя. — Кожна людина унікальна.

— Це точно. І ти у мене унікум, — зосереджено глянув у його обличчя батько. Хотів погладити його по скуйовдженому після сну волоссю, але, натикнувшись на гострий погляд, передумав те робити. — Не повіриш. Я теж, будучи хлопцем, напивався, втікав з дому, сварився з батьками. І вважав, що вони мене не розуміють. І це справді так було. Твої бабуся з дідусем не розуміли мене, я іноді не зовсім розумію тебе, а твої діти будуть загадкою вже для тебе. Це нормально. Завжди так було. Повір мені. Настане час, коли ти шкодуватимеш про деякі свої вчинки, але тоді може бути пізно.

Тато розмовляв спокійно і найменшого докору не було ні в його словах, ні в його очах, ні в інтонаціях. Він наче розмірковував уголос, шукаючи взаєморозуміння, а можливо, і поради. Сашко раніше таким тата не бачив і не знав.

«Якби ти знав, як я вже шкодую про дещо», — подумав Сашко. Він не міг повірити, що цей невиразний чоловік, його батько, теж у дитинстві спричиняв клопіт своїм батькам, навіть із дому тікав. Оце новина! А може, він придумав цю історію, щоб ціну собі набити...

— Я вчора дуже був сердитий, але чим більше думав — а до ранку часу багато, тим більше виправдовував тебе і намагався зрозуміти, — примирливі інтонації свідчили, що наміру сварити чи повчати батько не має.

— І що з того зрозумів? — пильно поглянув на батька Сашко. — Вдалося тобі? — спитав гостро.

— Чесно? Ні! — не сховав своєї правди Головко-старший. — Спочатку зовсім не міг зрозуміти тебе. А потім згадав одну історію зі свого життя, і майже все стало на свої місця. Хочеш розкажу? — нахилив голову до Сашка.

— Давай, — неохоче кивнув той.

— У далекому для тебе 1985 році, — почав батько, — твого діда, а мого тата, відправили у відрядження до Монголії, вчити тамтешніх інженерів працювати на якомусь складному обладнанні. Мені було років, як і тобі тепер. Закохався я тоді в дівчину. Нічого особливого в ній не було — маленька, худенька, різкі рухи, гострі плечі. Але щось дивовижно притягувало до неї. Як глипне своїми чорними очиськами — хочеться небо до її ніг прихилити, по вертикальній стіні бігати, як Людина-Павук, — чи то жартома, чи всерйоз продовжив батько. — Вона, здавалося, на мене й уваги на звертала...

Сашко напружив вуха. Історія починала цікавити його. А ще цікавіше було, чи справді батько має намір спілкуватися з ним на рівних.

— І от одного разу зібрались ми за селищем на дитячому майданчику. Можливо, я вже тобі розповідав, що селище наше маленьке, всього двадцять п’ять будинків п’ятиповерхових. Зайнятися було особливо нічим: комп’ютерів та інтернету ми тоді не мали. Отож щовечора збирались «на качелях», як називали той майданчик.