Джон Грін - Паперові міста

— Марго, — порушив я мовчанку.

— К., — озвалася вона.

— Ти казала… Коли той чолов’яга помер, ти сказала, що у нього, напевно, всі ниточки всередині обірвалися, а сьогодні ти і про себе сказала, що в тебе урвалася остання нитка.

Марго напружено засміялася.

— Ти надто переймаєшся. Ні, я не хочу, щоб мене, всю в мухах, знайшли дітлахи в Джеферсон-парку суботнього ранку… — Марго зробила паузу, а тоді припечатала: — Я для такого занадто себелюбна.

Полегшено засміявшись, я звернув з шосе. Ми заїхали на Інтернешнл-драйв, у цю туристичну столицю світу. На Інтернешнл-драйв були тисячі крамниць, і в них усіх продавалося одне й те саме: лайно. Лайняні морські мушлі, лайняні брелоки, лайняні скляні черепахи, магніти на холодильник у формі штату Флорида, рожеві пластмасові фламінго тощо. Ба більше: тут продавалося справжнє, натуральне лайно броненосця — по 4 долари 95 центів за пакетик.

Але о 4:50 ранку туристи сплять. Дорога наче вимерла, як і все навколо: ми їхали повз крамниці, повз стоянки, й ніде нікого.

— «Морський світ» просто за парковою дорогою, — сказала Марго. Вона знову обернулася і почала порпатися в наплічнику. — Я роздрукувала супутникові мапи і намалювала план проникнення, але ніяк знайти не можу. Але все одно давай по цій дорозі, ліворуч буде сувенірна крамничка.

— Ліворуч у мене приблизно сімнадцять тисяч сувенірних крамничок.

— Так, але одна буде прямо, як закінчиться з’їзд.

І, певна річ, там вона була тільки одна, я заїхав на порожню стоянку і став під ліхтарем, бо в цьому районі постійно авта крадуть. Звісно, на «крайслер» може зазіхнути тільки мазохіст, але мене ідея пояснювати мамі, як авто могло зникнути на світанку в будній день, усе одно не приваблювала.

Ми вийшли та притулилися спинами до мінівена; повітря було тепле і густе, аж одяг липнув до тіла. Мені знову стало страшно, здавалося, ніби на мене дивляться люди, яких я сам не бачу. Ми стільки вже всього накоїли в темряві, що в мене від тривалої напруги живіт болів. Марго знайшла свої мапи і в світлі ліхтаря показала мені синім пальцем маршрут.

— Гадаю, паркан отам, — сказала вона, показуючи на ділянку, яку ми бачили, коли перетнули дорогу. — Я про нього в мережі прочитала. Його поставили кілька років тому, потому як посеред ночі в парк зайшов якийсь пияк і вирішив скупатися з Шаму [14] Косатка Шаму — зірка популярних у 1960-ті роки шоу з дельфінами у «Морському світі Сан-Дієго». Згодом цим іменем називали й інших «зіркових» косаток у інших аквапарках. , яка негайно його і зарізала.

— Серйозно?

— Так. То як уже п’яний заліз, ми, тверезі, теж впораємося. Ну, ми ж ніндзя.

— Ну, ти , може, і ніндзя, — сказав я.

— Ти теж ніндзя, просто дуже галасливий і незграбний, — відказала Марго. — Ми обоє ніндзі.

Вона прибрала волосся за вуха, наділа каптур і зашморгнула шнурок; світло ліхтаря підкреслювало риси її блідого обличчя. Може, й так, може, ми обоє ніндзі, але костюм відповідний тільки в неї.

— Гаразд, — сказала вона. — Запам’ятовуй мапу.

Найважчою ділянкою, судячи з плану Марго, був рів з водою завдовжки з півмилі. «Морський світ» має форму трикутника. Один його бік захищає дорога, яка, за розрахунками Марго, регулярно патрулюється нічною вартою. Ще з одного боку — озеро, щонайменше з милю завдовжки, а з третього — водовідвідна канава; відповідно до мапи, завширшки вона як дорога у дві смуги. А у Флориді в таких канавах поряд з озерами часто живуть крокодили.

Марго схопила мене за плечі й розвернула до себе.

— Мабуть, нас таки зловлять, і коли це станеться, ти мовчи, говоритиму я. Ти постарайся бути таким милим хлопчиком і просто стій із сумішшю впевненості й невинності на обличчі. І все буде гаразд.

Я замкнув автівку, постарався пригладити пишну чуприну і прошепотів:

— Я — ніндзя.

Не хотів, щоб Марго це почула, але вона тут-таки відреагувала:

— Так і є, дідько б тебе вхопив! Ну, гайда.

Ми побігли через дорогу, а потім почали продиратися крізь густі чагарі. Я подумав був, що там може рости отруйний плющ, токсикодендрон, але ніндзя його не бояться, тож я облишив цю думку і заходився просто розсувати руками колюче галуззя, продираючись уперед, до рову. Нарешті зарості скінчилися, і ми вийшли на відкриту ділянку, праворуч бігла дорога, а перед нами був рів. З дороги нас могли побачити, але о цій порі там не було жодного авта. Ми побігли через діброву, потім звернули в напрямку паркової дороги. Марго сказала: «Ну ж бо, ну!» — і я помчав через трасу. Навіть попри те, що машин там не було, всередині у мене все вирувало від хвилювання, здавалося, що бігти через таку широку трасу — неправильно в принципі.