Джон Грін - Паперові міста

У цілодобовій крамничці ми купили кухонних рушників і постаралися стерти смердючий слиз із тіла й одягу; а ще я заправив автівку, щоб бензину було стільки, як і до нашої мандрівки. До ранку, напевно, сидіння ще не зовсім просохнуть, але мама у мене дуже неуважна, і я сподівався, що вона не помітить. Батьки були впевнені, що я у них безпроблемний хлопчина, не схильний вдиратися вночі в «Морський світ», адже моя психічна врівноваженість — гарантія їхньої професійності.

Додому я не квапився, старався їхати вузькими вуличками, а не по трасі. Ми ввімкнули радіо, намагаючись зрозуміти, на якій станції крутили «Падали зірки на Алабаму», але за хвилю Марго його вимкнула, констатувавши:

— Загалом, гадаю, ми впоралися.

— Цілком, — погодився я, хоча вже почав хвилюватися за те, що принесе мені день прийдешній. Чи прийде Марго перед уроками до репетиційної, щоб потусуватися з нами? Чи піде вона з нами обідати — зі мною і Беном? — Цікаво, що сьогодні буде? — промовив я вголос.

— Так, мені теж.

Ці слова на деякий час так і зависли в повітрі, але потім Марго сказала:

— До речі, про те, що буде: з вдячності за ту самовідданість, яку ти виявив сьогодні вночі, я хотіла б тобі дещо подарувати… — Марго понишпорила долі, а потім простягнула мені камеру. — Візьми собі. Тільки користуйся нею розумно.

Засміявшись, я поклав камеру в кишеню.

— Вдома скопіюю фотку, а в школі віддам тобі камеру, — сказав я.

Мені хотілося почути ось що: «Ага, в школі, де все тепер буде по-іншому, де ми зможемо відкрито дружити, бо я тепер вирішила бути вільна». Але Марго тільки відказала:

— Ага, колись.

О 5:42 я звернув у Джеферсон-парк. Ми проїхали по Джеферсон-драйв, минули Джеферсон-корт, потім опинилися на нашій вулиці — Джеферсон-вей. Я вже востаннє за сьогодні вимкнув фари і на холостому ходу під'їхав до будинку. Я не знав, щó сказати, і Марго теж мовчала. Ми зібрали сміття в пакет з крамниці, намагаючись надати машині такого вигляду, ніби за останні шість годин нічого особливого не сталося. Марго дала мені ще один пакет — з рештками вазеліну, фарби й останньою бляшанкою «Mountain Dew». В голові у мене від утоми все крутилося.

Тримаючи в кожній руці по пакету, я зупинився біля авта, дивлячись на Марго.

— Крута була нічка, — нарешті сказав я.

— Підійди-но, — звеліла мені Марго, і я ступнув уперед. Вона пригорнула мене, а мені непросто було вчинити так само: в руках були пакети, а їх кинеш долі, то ще всіх збудиш. Я відчув, як Марго зіп’ялася навшпиньки і притулила губи до мого вуха. А потім дуже чітко мовила:

— Мені. Бракуватиме. Твого. Товариства.

— Ну, це ж легко виправити, — відказав я, намагаючись приховати розчарування. — Якщо вони тобі більше не подобаються, — додав я, — тусуйся зі мною. Друзі мої… ну… гарні.

Марго стояла, притулившись до мого вуха, і я відчув, що вона усміхається.

— Боюся, це неможливо, — почув я її шепіт.

Потім вона ступнула назад, потім ще і ще, але не відривала від мене очей. Врешті вона звела брови і всміхнулася — і я повірив і в цю усмішку. Я дивився на Марго, а вона видерлася на дерево, з нього — на дах і залізла в своє вікно.

А я увійшов додому крізь парадні двері — вони були незамкнені,— навшпиньках прокрався через кухню у свою кімнату, стягнув джинси, кинув їх до шафи і вклався в ліжко, а в голові бамкали всі слова, які я скажу Марго в школі.

Проспав я, напевно, хвилин тридцять, о 6:32 задзеленчав будильник. Хоча я його сигналів не помічав цілих сімнадцять хвилин, аж доки мене не почали трусити за плече і здалеку не почувся мамин голос:

— Доброго ранку, сонько.

— Ага, — відказав я. Почувався страшенно змореним, і мені не хотілося в школу, але в мене була стовідсоткова відвідуваність, і хоча я розумів, що це нікого не вражає і пишатися тут узагалі нема чим, статистику псувати не хотілося. До того ж мені цікаво було подивитися, як тепер поводитиметься зі мною Марго.

Коли я увійшов на кухню, тато щось розповідав мамі — вони вдвох снідали за стійкою. Побачивши мене, він урвав свою розповідь і запитав:

— Як спалося?

— Чудово, — відказав я, і це була правда. Недовго, але солодко.

Він усміхнувся.

— А я саме розповідав, що мені всякчас сниться той самий сон, — повідомив тато. — Я в коледжі. На уроці івриту, тільки викладач його не знає, і в тексті якась нісенітниця. Але всі поводяться так, ніби ця вигадана мова і цей вигаданий алфавіт і є іврит. І мені доводиться складати іспит, писати мовою, якої я не знаю, навіть алфавіт розшифрувати не можу.