Джон Грін - Паперові міста

— Ви ж знаєте, певно, що кілька років тому чолов’яга стрибнув тут в акваріум, і нам звеліли, якщо хтось залізе сюди поночі, нізащо не випускати, навіть якщо трапляться отакі гарнюні.

Марго відтягнула футболку, щоб не так липнула до тіла. І тільки тут я збагнув, що охоронець звертається до її цицьок.

— Ну, тоді, мабуть, вам доведеться нас заарештувати.

— В цьому і проблема. У мене зміна закінчується, я хотів поїхати додому, випити пива і лягти спати, а якщо копів викликати, вони не поспішатимуть. Я просто вголос міркую, — сказав він, і Марго підвела очі: мовляв, я все зрозуміла. Вона застромила руку в кишеню мокрих джинсів і витягла звідти слизьку сотню доларів.

— Ну, вам краще йти. І я на вашому місці не йшов би уздовж акваріума з китом. Там камери навіть уночі не вимикаються, ви ж не хочете, щоб хтось вас тут побачив.

— Слухаюся, — з удаваною стриманістю відказала Марго, й охоронець пішов собі.— Ох, — буркнула Марго, коли він зник, — мені так не хотілося платити цьому збоченцю! Але ж гроші на те й гроші, щоб їх витрачати.

Я її і не слухав — не почував нічого, крім хвилюючого полегшення, від якого вібрувало все тіло. Те задоволення варте було змарнованих нервів.

— Слава Богу, він нас не здав, — сказав я.

Марго не відповіла. Вона дивилася кудись повз мене, так примруживши очі, що вони здавалися майже заплющеними.

— Так, зі мною те саме було, коли я прокралася в «Юніверсал Студіос» [17] Тематичний парк в Орландо, присвячений виробництву голівудських фільмів. ,— сказала вона незабаром. — Авжеж, круте місце, все таке, але дивитися там практично нема на що. Атракціони не працюють. Холодно, все цікаве зачинене. Звірів майже всіх на ніч ховають по клітках, — вона обвела поглядом «Морський світ». — Мабуть, задоволення не в тому, щоб тут опинитися.

— А в чому? — поцікавився я.

— У плануванні. Не знаю. Коли щось робиш, на ділі воно завжди виявляється не так добре, як очікуєш.

— Мені все дуже сподобалося, — зізнався я. — Навіть якщо дивитися нема на що.

Я сів на лаві, Марго теж. Ми роздивлялися акваріум з тюленями, яких там не було, а був лише скелястий острівець, зроблений з пластмаси. Я вдихав запах Марго — запах поту, водоростей, бузкового шампуню і мигдалю від шкіри.

Тільки тепер я відчув, що зморився, і подумав про те, як добре було б укластися в траві десь тут, у «Морському світі», я б лежав на спині, а вона — на боці, пригорнувши мене рукою, поклавши голову мені на плече і дивлячись на мене. Ми б нічого не робили — просто лежали б удвох під безкраїм небом у парку, де все так добре освітлено, що навіть не видно зірок. Може, я відчував би тепло її подиху на шиї, може, ми могли б лежати так до ранку, а потім у парк прийшли б люди і ходили повз нас, думаючи, що ми теж туристи, і ми б могли розчинитися серед натовпу.

Але ні. Нам треба глянути на однобрового Чака, розповісти всю історію Бену, сходити на уроки, а ще мене чекала репетиційна, Університет Дюка і все таке — одним словом, моє майбутнє.

— К., — сказала Марго.

Я звів на неї очі, не відразу усвідомивши, чому вона раптом назвала моє ім’я, але потім отямився від свого напівсну. І почув. Музика в динаміках зробилася голоснішою, тільки це вже була не звичайна попса, а справжня музика. Стара джазова композиція «Падали зірки на Алабаму», яку любить мій тато. Навіть через такі поганенькі динаміки було чутно, що співак здатен узяти відразу тисячу клятих нот.

І я відчув, як ніби від самих наших колисок, через наше знайомство, через того мерця і до цієї хвилини тягнуться якісь особливі нитки. Мені закортіло сказати Марго, що для мене головне задоволення — не планування, не те, що ми сюди вдерлися чи вшиємося звідси, а те, що наші ниточки схрещуються, розходяться, а потім знову схрещуються, — але прозвучало б це, напевно, банально, та й Марго вже підвелася.

Блакитні очі Марго кліпнули, і в ту мить вона була просто неймовірно вродлива: мокрі джинси в обліпили ноги, обличчя сяє в сіренькому світлі.

Я підвівся, простягнув їй руку і запитав:

— Можна запросити вас на танець?

Марго зробила реверанс, подала мені руку і відказала: «Можна», і моя долоня лягла на крутий вигин між її поясом і стегном, а її — на моє плече. А тоді крок — крок — крок убік, крок — крок — крок убік. Ми станцювали фокстрот навколо акваріума з тюленями, а пісня про те, як падають зірки, так і лунала.

— Повільний танець для шестикласників, — оголосила Марго, і ми змінили позиції — вона поклала руки мені на плечі, а я — їй на стегна, відстань між нами була два фути. Ми ще трохи потанцювали, поки не скінчилася композиція. Я зробив крок уперед і відкинув Марго, як нас учили в Королівській школі танцю. Марго, задерши одну ногу, повністю лягла на мої руки, і я нахилив її. Вона чи то довіряла мені, чи то хотіла впасти.