Джон Грін - Паперові міста

На тому боці уздовж траси колосилася трава по коліна. Марго показала на дерева, які росли поміж нескінченно довгою стоянкою «Морського світу» і чорною, нерухомою водою в канаві. З хвилину ми бігли попід цими деревами, а потім Марго потягнула мене ззаду за футболку і тихенько сказала:

— Тепер через рів.

— Леді перші,— сказав я.

— О ні. Я тобі поступаюся, — відказала вона.

Я не думав ні про крокодилів, ні про мерзенні водорості. Я просто розбігся і стрибнув. Опинившись по пояс у воді, я пішов до протилежного берега, високо задираючи ноги. Пахла вода гидко, вона була слизька, але там виявилося не глибше як по пояс, і вище я не змок. Принаймні поки у воду не стрибнула Марго, геть заляпавши мене. Я обернувся і відплатив їй тим самим.

— Один ніндзя не повинен бризкати на другого, — поскаржилася вона.

— Справжній ніндзя перший не бризкає,— відказав я.

— Гаразд, touché [15] Туше ( фр.), у фехтуванні — удар вразив суперника. .

Я дивився, як Марго вибирається з канави. І страшенно радів, що крокодилів усе ж таки немає. Навіть пульс був нічого, тільки трохи почастішав. Кофтина з каптуром на Марго була розстебнута, під нею виявилася чорна футболка, яка намокла і липнула до тіла. Загалом, майже все йшло досить непогано, і тут я краєм ока помітив, що поруч з Марго у воді хтось ковзає. Вона вже зробила крок на берег, ахіллове сухожилля напружилося, і не встиг я нічого сказати, як змія вкусила Марго за ліву кісточку, просто під нижнім краєм джинсів.

— Чорт! — вилаялася Марго, опустила погляд і повторила: — Чорт!

Змія досі висіла на ній. Я кинувся до Марго, схопив змію за хвіст, відірвав її від ноги і кинув у рів.

— О Боже, — зронила Марго. — Що це було? Мокасинова змія [16] Отруйна змія родини гадюкових. ?

— Не знаю. Приляж, приляж, — сказав я, взяв її ногу в руки і задер штанину. На кісточці, куди вп’ялися ікла, виступили дві краплі крові, я нахилився, притулився до рани ротом і заходився щосили висмоктувати отруту. Сплюнувши, я знову нахилився до ноги, але Марго вигукнула:

— Стривай, я її бачу.

Я від жаху підскочив, а вона сказала:

— Ні, ні, Боже, це ж просто вуж!

Вона тицьнула в бік рову, у снопі світла з прожектора було видно, що там плаває вуж. Здалеку, та ще й на світлі, змія здавалася не страшнішою за ящірку.

— Слава Богу, — видихнув я і сів поруч з Марго, щоб відсапатися.

Подивившись на місце укусу, яке вже майже не кривавилося, вона запитала:

— Ну і як тобі цілуватися з моєї ніжкою?

— Дуже непогано, — сказав я, і це таки була правда. Марго схилилася до мене, злегка навалившись, її плече лягло мені на груди.

— Я сьогодні саме заради такого випадку поголила ноги. Подумала: «Ніколи не знаєш, раптом хто-небудь вирішить припасти до литки вустами, щоб відсмоктати зміїну отруту».

Перед нами височів паркан-сітка, але був він усього десь шість футів заввишки. Як сказала Марго: «Ну чесне слово: спочатку вужі, а тепер — отакий паркан? Для ніндзя це просто образливо». Вона жваво подерлася нагору, спритно перелізла на той бік і спустилася — наче то були сходи. Мені теж вдалося не впасти.

Потім ми подолали невелику алею, тулячись до величезних непрозорих контейнерів, у яких, можливо, тримали тварин, і за деякий час випірнули на асфальтовану доріжку, звідки видно було великий амфітеатр, де мене в дитинстві обілляла водою Шаму. Над алеєю висіли невеликі динаміки, з яких лилася тиха музика, як у супермаркеті. Може, для того, щоб звірів заспокоювати.

— Марго, — сказав я, — ми в «Морському світі».

— Серйозно? — відказала вона і побігла, а я — за нею.

Ми вийшли до акваріума з тюленями, але тюленів там не було.

— Марго, — повторив я, — ми в «Морському світі».

— Тішся, — сказала вона, майже не розтуляючи рота. — Он охорона.

Я стрибнув у кущі, але помітивши, що Марго лишилася на місці, зупинився. До нас підійшов чоловік у жилетці з нашивкою «Охорона» і недбало запитав: «Як справи?» У нього щось було в руках — перцевий аерозоль, напевно.

Щоб не втрачати спокою, я подумав: «У нього наручники звичайні чи спеціальні? Може, у формі дельфінів, зчеплених кільцем?»

— Ми саме збиралися йти, — повідомила Марго.

— Піти вам таки доведеться, — відказав він, — питання тільки в тому, самі ви підете чи вас відвезе шериф.

— Якщо вам байдуже, — сказала вона, — ми би пройшлися самі.

Я заплющив очі. Як мені кортіло сказати їй, що зараз не найкраща мить для жартів! Але охоронець засміявся.